Сергій Бут - «Аляска»

— Ти ледве стояв на ногах, від тебе тхнуло алкоголем, навіть не знаю, який день ти пиячив. Попри це мій обов’язок був вислухати тебе, адже ти захотів висповідатись…

Антон закляк. У часи непросипного запою напади амнезії були звичним явищем для його отруєного алкоголем організму, але такий збіг обставин видавався фантастикою. Утім, священик і далі приголомшував Антона бентежними фактами, які геть-чисто вилетіли бранцю з голови.

— Бог стримав мене від негайної помсти й дав нагоду приготувати тобі важку спокуту. З того дня, як ти сам зізнався у вбивстві моєї доньки, думка про справедливе правосуддя, якого тобі вдалося уникнути, не покидала мене…

Антон збагнув, як прикро він помилився.

— Господи, то, виходить, я добровільно зізнався батькові збитої мною дівчини в її смерті… Чого ж ви не дали мені себе згубити? — закричав Антон, у якого стали здавати нерви. — Я ж хотів повіситися?!

— Це було б надто легко, ти мав пройти крізь усі кола пекла, — замість священика відповів його прислужник, що завідував у храмі церковним хором.

— Коли ти опинився в психушці, — зрештою промовив отець Іларій, — нам випала нагода змусити тебе спокутувати свій гріх — краще й не придумаєш. Ти шукав прихистку, одначе впіймався в пастку.

— Панотче, це було ненавмисно… Присягаюся вам… — крізь сльози заговорив Антон.

Хлопець заплакав: щиро, відверто, з відчуттям скинутого з душі каменю. Дивно, але саме перед батьком ненароком збитої дівчини біль відступав від нього. Він витікав назовні, залишаючи на серці глибокі рубці, яким, щоб загоїтися, потрібні роки. Мýка випадала осадом, і її доведеться вимивати не одним потоком гірких сліз, а втім, біль ущухав…

На жаль, щиросердне каяття не справило на катів жодного враження — надто довго вони виношували хитрий план помсти.

— Уже час, — нарешті сказав священик.

Наближалася неминуча розправа. Вона змусила Антона підвести голову й глянути ворогам у вічі.

— А не страшно, отче, брати гріх на душу? Жити з цим не легко, повірте мені.

Священик витримав удар, щиро відповівши:

— Я горітиму в пеклі, але й ти не житимеш!

Категоричність Іларія не віщувала Антону прощення, схоже, його каяття не розтопило кригу на серці старого. У розпуці полонений загорлав:

— А як же віра?! Бог?! Ви ж слуга Божий!

Однак важелі совісті, на які тиснув Водолаз, давно заіржавіли й уже не являли собою частину злагодженого механізму, яким колись була для священика віра. Жодне слово не торкнулося душі батька, що втратив єдину дитину й сенс життя.

— Якби він існував, то не забрав би від мене дружину, а згодом доньку, — відповів отець Іларій.

Розчарування в голосі священика загасило останній промінчик надії, за який намагався триматись Антон. Паніка холоднокровно нищила його гідність і врешті-решт він закричав, апелюючи до глузду потенційного вбивці:

— А його, як свідка, ви теж уб’єте?! — і вказав поглядом на Фому.

То був шанс нацькувати спільників один на одного й виграти час, але відповідь священика просто-таки ошелешила Антона.

— Фома був її хрещеним батьком.

Коло Антонових проблем замкнулося. Кам’яна незворушність, із якою напарник панотця Іларія спостерігав за допитом жертви, не вселяла надії. Вона викликала огиду, але Антон спробував іще раз:

— Чого мовчиш?! На твоєму місці я б не надто йому довіряв. Сам бачиш, таємниці сповіді він не дотримується…

Губи Антона тремтіли. Окремі слова розбивалися на склади; зв’язані кінцівки німіли через недостатній кровообіг; двигун автомобіля ревів мінором, поглинаючи тихі схлипи Водолаза.

— Перед тим як відійти від нас в інший світ, ти відчуєш неймовірний страх. Це твоя плата за вбивство моєї доньки.

Від слів отця Іларія аж мороз ішов повз Антонову шкіру.

— Їй теж було лячно, тому ти повинен заплатити сповна!

Сови насторожилися, ніби розуміючи людську мову. Вітер стих, аби кожне дерево почуло вердикт свавільного суду. Антон завмер, приготувавшись почути, яким чином він покидатиме цей світ.

— Ти будеш похований живцем! У невідомому місці, як і моя дитина.

Хмари наповзли на місяць, аби він не став ненавмисним свідком цієї кривавої розправи. Сови позривалися в небо, сколихнувши крони дерев, які проклинали власні коріння, що намертво вросли в ці піщаники. Якби вони могли, то разом із іншими не бачили б цього лиходійства.

Фома наблизився до укляклого Антона й схопив його за комір сорочки. Могутня рука хориста потягнула нерухоме тіло за машину, і там бранця накрила паніка. В Антона здали нерви. Колишній пацієнт божевільні сполотнів і відтепер нагадував справжнього психа, завбачивши труну й викопану яму.

— Що це? Господи… Ні, ні, ні! — закричав Антон, борсаючись у міцних руках Фоми.

Передчуваючи довгоочікуваний тріумф, отець Іларій кинувся на допомогу спільникові. Він схопив Антона за ноги, і вони вдвох із церковним служкою потягнули бранця до відчиненої труни, що вже чекала на жертву. Водолаз щосили пручався. Він смикався, як викинута на берег рибина, бився в цупких руках своїх недругів, але сили були нерівними. Літні чоловіки вкинули його зв’язане тіло в домовину, і, поки Фома притискав його, отець Іларій побіг по віко, що підпирало собою молоду сосну. Антон укотре забився в істериці.

— Благаю… Не треба… — кволо хрипів він.