Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

що мав три ніжки, стояла мідна ваза, наповнена медовим печивом, горішками і мандаринами, та місткий кухоль. Ахава улігся на низький тапчан і підпер голову зігнутою в лікті рукою. Другою він підносив до рота кухоль. Примруживши око, з насолодою тягнув янтарний напій. Мишко з Еліссою уплітали за дві щоки солодощі. Лулі, що сидів у головах батька, лущив горіхи і канючив:

— Ну, розкажи, розкажи…

Ахава відірвався від кухля лише тоді, коли все до останньої краплі видудлив. Він облизався, ліг на спину і гладив живіт. Несподівано ляснув Лулю по спині (хлопчик підстрибнув):

– Із задоволенням розкажу, синку. Та й робити зараз нічого. Мої робітники розвантажують судна. Справи свої я теж уладнав зі Скілом. Про обмін товару на золоті бляшки домовився. Можна тепер спокійно тягнути розбавлене джерельною водою виноградне вино та насолоджуватися спілкуванням зі своїми діточками.

Мишко критичним зором окинув життєрадісного торговця.

— Ахаво, невже ти був рабом?

— Аж двадцять днів, Михайле.

— Розказуй, татку, ну розказуй, — просили разом близнята.

Ахава розповідає про перебування на Лавріонських рудниках, Афіну Палладу, Ніке, горе-учителів та про своє звільнення

— О, Михайле, — зміненим сумним голосом почав розповідати Ахава. — Я пережив важкі дні. Пірати продали мене і моїх моряків работорговцю. А той привіз нас до Афін. Там нас виставили на торжку, як худобу. Нас купили і погнали далеко за місто. Потім примусили добували срібло на Лавріонських рудниках. Досі страх бере. Не віриться, що провів аж двадцять днів у підземному пеклі. Умови праці жахливі. Спускаєшся під землю. На спині, мов кріт, риєш землю десять годин. Каторжний труд.

Ахава приклався до кухля, який догідливо наповнив раб, що стояв з амфорою неподалік. Доки Ахава тягнув напій, то все дивився в одну точку.

Мишко шанобливо чекав, поки Ахава сам продовжить розповідь.

— Як замок, що стоїть на горі, не сховати, так і розумна людина себе обов’язково проявить, — патетично промовив Ахава і грюкнув по столичку пустим кухлем. — До головного підрядника рудника, в якого була чималенька родина, найнялася на роботу група бродячих учителів. Уроки учителі вели дуже голосно. При цьому не виходили із-за обіднього столу. Синки нашого пана досі були недобрі. А від навчання зробилися ще гіршими. Вешталися містом із кислими пиками. Раби для них, бачите, не люди. Тільки й гундосили «Я», «Я» і тільки «Я». Несли всяку нісенітницю. Мовляв, не треба вчитися, істини не має, усе несправжнє, а світ вигаданий і примарний.

— А себе юнаки бачили в центрі всесвіту. Вони егоїсти, — не втримався від репліки Мишко.

— О, себе не переставали хвалити. А циніки, а недобрі — не передати. Ви, дітки, знаєте, що в Афінах у кінці червня проходять дні вшанування великої богині Афіни Паллади. Називають ті дні скірофоріями. Нам, рабам, оголосили з нагоди свята вихідний. Люди збиралися на майдані, щоб святковою процесією йти до Афін. Я надів чисту туніку і пішов до місцевого святилища богині. Іду собі, задумливий, вулицею. Треба сказати: я не тільки шаную Афіну Палладу. Я вважаю її найсправедливішою серед Олімпійських богів. Із глибокої задуми мене вивели крики, що линули від майдану. Піддаю швидкості, доходжу до гурту. І от, що бачу.

— Слухай, Мишо, слухай. Зараз буде дуже цікаво, — пискнула Елісса й блискавично щипнула Мишка. Хлопчик, що не зводив із Ахави допитливих очей, наставив ліктя. Фінікієць із осудом глипнув на дочку. Продовжив розповідати:

— Вулицю, що вела до Афін, завалили камінням і мішками з піском. Пройти було неможливо. З протилежного боку барикади визирали кудлаті голови вчителів, синків нашого пана та їхніх дружків. Вони надривалися, перекрикуючи натовп, що гудів осиним роєм. Я зрозумів, що молодики не випускають людей з містечка. Зупинився неподалік, прислухався.

— Люди, прозрійте! — п’яно варнякала голова пана вчителя. — Боги вигадані. Богів нема. Натомість є спритники.

— Людина — вінець природи, — верещав синок головного підрядника рудника. — Людина — основна одиниця, цар природи і вона від народження вільна. Ви добровільно себе неволите. Немає ніякої богині Афіни. То вигадки хитрих жерців.

— Жерці хочуть від вас мати пожертви й панувати над вашим життям, над вашою волею. Афіна Паллада — то примара, то дурня, — вигукували розпашілі голови школярів із-за барикад.

Слухати патякання підлітків та їхніх наставників забракло сил. Я вистрибнув на підвищення, що аристократи й архонти займають під час народних зборів. (Дядечко підтягнувся на лежакові, тепер він напівлежав.) Прокричав у натовп:

— Сини облізлої гієни, діти підступної гадюки! Що робите?

Завжди дякую богам, що дали мені від народження сильний голос. Ним я відразу перекричав усіх. Люди стихли і повернули голови у мій бік.

— Так, ви діти облізлої гієни, — обурливо гримів я. — Бо породіллям допомагає богиня Афіна. Людські дитинчата швидко ростуть. А коли підростуть, то стають гідними богів і своїх батьків громадянами.

— Не слухайте раба! Раб не має права голосу, — горланили патлаті голови учителів із-за барикад.

— Хай говорить! Він хоч і раб, але йому соромно за нашу молодь, — подав голос лавріонський владар-архонт (він пробирався крізь натовп до мене).

Підтримка влади розохотила мене. До того ж і народ прибував. Я бачив і військових при зброї, і ремісників, і гончарів, і ковалів. Тоді я прийняв достойну позу…

— Ой, таточку, покажи Миші, покажи, як ти стояв. Ну, покажи, — просила Елісса, смикаючи черепашку в намисті.

Ахава незадоволено буркнув:

— Елісса, ти ж бачиш: коли я розказую про ті хвилюючі хвилини, то знову, як і тоді, переживаю. А ти взяла і все зіпсувала.

Ахава витримував педагогічну паузу. Дівчинка похнюпилася.

— Пробач, татку. Але минулого разу ти показав, як стояв. Я тоді реготала. Правда, братику? Люлі теж реготав і вцілив слиною мені в око.

Лулі відвів сміхотливі очі від сестри.

— Досить, Еліссо. У тебе немає відчуття міри. Ти невихована дівчинка. А невихованим не хочеться розповідати пригоди. Бо вони їм на користь не йдуть.

Ахава виголосив вердикт і підкреслено-ображено перекотився на бік. Тепер