Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

— Пробач, татку, більше не буду, — тихо мовила Елісса.

Лулі перестав лущити горіхи. Натомість незадоволено підшморгував. Мишко згадав, що Елісса його щипнула і вирішив провчити задаваку. Заніс для того руку. Але краєм ока примітив муху, що сіла Ахаві на ногу. Хлопчик вирішив спочатку вбити муху. Він ще вище заніс руку. І треба ж було, щоб Ахава ворухнувся. Муха з його ноги злетіла.

Фінікієць підхопився з низького тапчана. Змовницьки підморгнув малечі. Ніби не сердився на Еліссу, розповідав:

— Я, значить, став отак (розставив волохаті ноги і задер вгору кучеряву з вертикальними рядочками бороду). Обвів поглядом натовп. На майдані залягла тиша. Ще голосніше, ніж до цього, виголосив: «Богиня Афіна велика уже тим, яким чином з’явилася на світ. Люди й боги родяться. Лише Афіна вийшла з голови. І з голови кого? Найвищого олімпійського бога Зевса. Тому Афіна не тільки наділена моральними чеснотами, не тільки мудра, розсудлива жінка. Вона, як мужчина, хоробра і мужня, готова до звитяги. Грізний спис, міцний щит і непробивний шолом носить богиня. Скажіть: хто допоміг Прометею викрасти вогонь і віддати його людям?

— Афіна! — одним разом видихнули груди багатоголового тіла майдану.

— Хто з богів не спить ані вдень, ані вночі, а дбає про ваші родини й добробут?

— Афіна! — ще гучніше пролунало над майданом.

— Хто покровитель ручної праці, розумової та художньої творчості?

— Афіна! — ревів натовп.

І тут разом заграло десять, можливо, більше флейт. Військові, що підпирали натовп, у такт музики заплескали в долоні, позадирали носи, плечі, і, виробляючи витягнутими ногами танцювальні па, обійшли майдан. Видовище було неймовірне. Люди аж тремтіли від радісного збудження. Коли обірвалася музика, музиканти почали скандувати. Вигуки вони супроводжували лясканням у долоні.

— Слава Афіні! Слава Палладі! Афіна Паллада навчила нас грати на флейті.

— Слава Афіні! Слава Палладі! Афіна Паллада навчила нас військовим танцям, — басами вторили музикантам солдати.

Святковий настрій охопив присутніх. Але я ще не все нагадав грекам про Афіну Палладу. Тому підняв руку, прохаючи тиші.

— Богиня піднесла смертним багаті дарунки. Згадаймо: кораблі, що мандрують морями, Афіна навчила будувати. Афіна — покровителька народних зборів. Нею освячуються шлюби. У богині просять здоров’я. А чого ж учителі навчали синів ваших?

Я передихнув, щоб продовжити свій виступ. З приємністю про себе відмітив: греки дивляться на мене зачаровано, віддано, як на рівню собі. Проте паузою вдало скористався архонт. Миршавий такий, носатий і прилизаний. Вибіг наперед, заслоняючи собою мене. Голосисто прокричав у натовп:

— Шановні громадяни. Ви вже чули від самих учнів, чого їх навчили так звані учителі. Вони не прищепили юнакам благородних нахилів служити громаді. А посіяли в їхніх душах непевність, зневіру в свої справи і в торжество добра над злом. Роздули їхні пихи й замилування собою. Тому закликаю вас: женіть із міста цих горе-учителів. У три шиї женіть.

— Геть! Геть із нашого міста! — вирував благородним гнівом люд.

З висоти зі задоволенням спостерігав, як-то учителі засукали поли хламид і тікали з містечка. Міщани, охочі з учителями розправитися, переметнулися через барикади і наздоганяли їх.

Михайле, я чоловік мирний. Люблю торгувати, люблю золото, витвори мистецтва… Але золото — полохливе, як пташки. Золото водиться у тихих місцях. Через це я не міг допустити кровопролиття. Відіпхнув архонта й окріплим голосом прогримів:

— Люди, сьогодні велике свято шанованої нами Афіни Паллади. Хай богиня сама покарає учителів. Не будемо їх затримувати. Недруги хай добровільно підуть з міста.

Раптом всі почули звук мідної сурми. Той звук, прекрасний і ніжний, нагадував легіт малюка. І линув він із-під високого неба. Усі, я також, крутилися, шукали очима джерела чарівних звуків. Я побачив жінку, що летіла, ледь змахуючи золотими крилами. У руках вона несла лавровий вінок. Це була Ніке, богиня перемоги, вірна супутниця Афіни. Ніке кружляла наді мною. Коли богиня клала мені на голову вінок, то всі разом, мов з одного горла, скрикнув: «Ах!». Ніке, на жаль, відразу зникла.

Ой, бачили б ви, що тут почалося. Майдан Лавріона, я певен, ніколи не чув таких гучних овацій. Архонт привселюдно оголосив, що відтепер я чоловік вільний і почесний громадянин міста. Розчулений, я зібрався виголосити кінцеве слово. (Агава прийняв театральну позу. Він підняв правицю, прикрашену золотими браслетами і перснями з коштовним камінням.) Діти затамували подих. Лулі роззявив рота і звідти тоненькою цівкою котилася слина, а сукенка на Еліссі підстрибнула вище колін.

— Мої відтепер шановні співгромадяни! Щиро дякую вам за довіру до мене. Але найбільше дякую Афіні Палладі, мужній жінці-воїну. Афіна на відміну від жінкоподібних богів на кшталт Діоніса…

— Я щось не зрозумів, — із притиском сказав Мишко.

Він підхопився і твердо стояв на ногах. Водночас пронизливо й суворо дивився на Ахаву. Вигорілі на сонці брови хлопчак звів у суцільну пряму риску. Додав:

— До чого тут Діоніс?

— Не заважай таткові, — пискнула Елісса й обсмикнула сукенку.

— Не дозволю насміхатися з Діоніса, — не відступав від свого Мишко.

Він із серцем тупнув босою ногою.

— Та сядеш ти, чи ні? — погрозливо скрикнув Люлі, що зіскочив з тапчана.

На підтвердження серйозного наміру Лулі тицьнув Мишкові гострого кулачка між лопатки. Проте Мишко на малого не зважав. Він випнув груди і сказав усе, що думав про Діоніса:

— Ахаво, ти не знаєш Діоніса і тому не маєш права його ганити. Щоб не Діоніс, то я ніколи б не дістав із моря шапку Арпоксая. А скіфи, ціле царство, зовсім покинули свою землю, і пішли на чужину. Бо їх скіфи з інших царств прокляли би.

— За що прокляли би скіфів їхні єдинокровні брати? — зацікавлено спитав Ахава.

Фінікієць опустився на тапчан. До нього з двох боків прилипли його діти.

— Прокляли б за те, що скіфи — нащадки царя Арпоксая, не вберегли своєї реліквії. Не шанували, як прийнято