Олексій Михайлович Волков - День відбуття

пікніки, бували на прийомах. Вона поводила себе… не те слово — невимушено… ні, артистично. Юля грала мою дружину чи, там, коханку, танцювала, грала у покер… і все — наче та розвідниця. Усе це було про людське око. Насправді ж вона завжди була напоготові, завжди думала лише про одне — ці істоти скоро прийдуть. Але відтепер це не гнобило і не цькувало її. Вона просто розуміла, що це її доля, намагаючись жити попри все.

Настала пауза.

— Води дай… — попросив він.

Сергій нагнувся вперед, простягаючи йому флягу. Гайдукевич зробив кілька ковтків і закрутив кришку.

— Так тривало кілька років. Я вважав, що досяг максимуму можливого. Юля поправилася, гарно розвинулася, стала зовсім інакшою. Вона могла дивитися телевізор, грала у шахи, уявляєш? Кілька разів вона навіть просила мене купити нову сукню, показуючи зразки з журналів мод, а потім із задоволенням приміряла перед дзеркалом! У такі моменти мені хотілося плакати від щастя. Та попри все, Юля знала, ніколи не забувала, що вони існують, що скоро з’являться. І це зводило нанівець усю мою радість. День Відбуття висів над нами, наче дамоклів меч, він наближався. Я не знав, що робитиму, коли скінчиться тисячоліття. Готувався до найгіршого.

Гайдукевич засвітив ліхтар і глянув на годинник, очевидно, переконуючись, що цей день настав. Потім їх знову накрила темрява.

— Тренував Юлю до тебе Ринат. Я найняв його вже тут — рекомендував один із нових партнерів. Звичайно, нічого цього він не знав. А навесні Юля попросила мене знайти когось іншого, оскільки вважала його уроки одноманітними. Так я потрапив у вашу школу, де зустрівся з тобою. Потім я випадково побачив у тебе карту, і цей день перевернув усе. Нав’язлива ідея опанувала мною. Отой напис, що означав назву печери — Серце Диявола, я відтоді бачив навіть уві сні. Ще раніше, перед другою поїздкою до Швейцарії, в яку ми так і не поїхали, тоді, коли Юля увечері прийшла до мене, вона розповіла про царство харгілонів в усіх подробицях. «Невже немає ніякого порятунку?» — запитав я її тоді. «Є, — відповіла вона. — Той, хто наважиться сам прийти у їхнє царство в День Відбуття, хто зуміє розколоти кам’яне серце диявола і напитися з нього крові, назавжди позбавляється їхньої влади» о Існувала ще купа нюансів, які, навіть якби й хотів навмисне не вигадав, але… План, який народився, коли я тримав у руках оту твою карту, виглядав авантюрно, та зупинитися я вже не міг. Це був шанс, за який варто було закласти навіть власне життя.

За ці десять років мені довелося багато спілкуватися з психіатрами. Я й сам перегорнув гори спеціальної літератури, намагаючись самотужки витягти якісь додаткові можливості для її порятунку. Про щось схоже вели мову і фахівці з Женеви. Щоправда, методи, які вони пропонували, виглядали дещо інакше. Існує стресова терапія — так званий катарсис, який полягає у створенні для хворої якоїсь критичної ситуації у контексті її манії. Метод надзвичайно ризикований, але іноді дієвий. Особливо коли йдеться про пограничні стани. Був там такий професор Патерсон, який довго не погоджувався з колегами стосовно хвороби Юлії. Гострий транзиторний психоз, який не сягає рівня шизофренії! Ось як він трактував її стан. Стан, який виникає гостро на ґрунті пережитого афекту і є в принципі зворотним! У наших божевільнях, по яких ми колотилися роками, такого терміну я навіть не чув.

— То це його книжки я бачив у вашому кабінеті?

— Його, — відповів Гайдукевич. — Ті праці не перекладені ні в Україні, ні в Росії. Тим не менше, це один з провідних фахівців сучасної світової психіатрії. Саме він займався Юлією останнім часом. Мені імпонували його методи та погляди. За нього я і вчепився. Довелося вивчити мову, аби читати в оригіналі. Так от, Джеремі стояв на своєму до кінця, вважаючи, що перспектива вилікування існує, просто ми ще не знайшли вірного шляху. Інші швейцарські лікарі схилялися до шизофренії і вважали ситуацію за великим рахунком безнадійною. Патерсон так і не погодився з ними. Ну, суть не в тому. Я керувався навіть не цим. Мені несподівано давалося оте саме серце диявола! Кам’яне Серце Диявола, так, як і казала Юлія, і там, у ньому щось текло, хай навіть не кров. Воно знаходилося під землею, там, де існували харгілони. Туди вів шлях! Туди була можливість потрапити напередодні Дня Відбуття і розколоти його до бісової матері, якщо вже так потрібно! І напитися того, що з нього потече, адже ти казав, що там, у товщі скелі, проходить якась водяна жила… Я навіть боявся повірити у можливість такого. Адже це автоматично ставало виконанням отого закляття, про яке я почув від Юлії. То нехай виконає його! Нехай зробить це і живе далі, усвідомлюючи, що ці істоти більше не владні над нею!

Голос Гайдукевича бринів від збудження. Розкрутивши фляжку, він знову напився.

— Це вся вода? — запитав він.

— Пийте, по дорозі наберемо, — відповів Сергій.

— Я так і не зміг зустрітися з Джеремі, — стримуваний стільки років біль, який не йшов ні в яке порівняння з найсильнішим фізичним, ніби виходив з нещасного батька зі словами, і він говорив, говорив. — Професор перебував на якомусь симпозиумі у Японії. А час підпирав. Довелося за кілька ночей перечитати мало не всі його праці. Хотілося врахувати усі можливі «за» і «проти», щоб не припуститися фатальної помилки. Мені навіть вдалося знайти певне обґрунтування тому, що збирався робити. У Патерсона є ціла теорія, що навіть у важких, майже безперспективних хворих у ряді випадків вдається досягти стану, близького до вилікування, коли вони можуть, так би мовити, відокремити свою хворобу від себе. Розумієш? Відокремити! Звичайно, це не можна вважати повним видужанням, але… От уяви — виконує вона умови цього закляття. Якщо це вдається — далі вона житиме, знаючи, що життя її безпечне. Юля знатиме, що існують оті харгілони, які живляться мертвими, але буде цілком певна, що вони ніколи по неї не прийдуть. Чи не підстава взагалі про них з часом забути? У тебе немає доньки, яка гине на твоїх очах, але скажи — ти б відмовився від такого шансу?

— Напевно, ні… — відповів Сергій.

— От і