Олексій Михайлович Волков - День відбуття

— Психічно здорова людина не лізе під землю, щоб підірвати себе, а заразом ще душ десять, — зауважив Сергій. — Хай там що, а здорові люди так чинити не повинні, навіть якщо позбавлені поняття честі.

— Ти ще молодий, — кволим голосом відповів Гайдукевич. — У тебе немає доньки, гарної та розумної, яку ти любиш понад усе. Ти не знаєш, що це таке, коли твою дитину починають переслідувати бридкі жахливі істоти, мучити, намагаючись зовсім відібрати в тебе. І це відбувається на твоїх очах упродовж майже десяти років. І ти нічого не можеш зробити. Щоб запобігти цьому, можна півсвіту у повітря висадити.

— Скажіть, — Сергій мимоволі проковтнув, — вона дійсно…

— Не вимовляй цього слова, — попросив Гайдукевич. — Я не переношу.

Він ненадовго замовк, збираючись з думками, а може, набираючись духу розповісти те, чого не розповідав ніколи й нікому.

— Усе це почалося, коли їй виповнилося одинадцять. Після того як загинула моя дружина, її мати. Психіатри казали, що це було пусковим моментом. Таке часто трапляється. Я гадав, що воно пройде. Скоро мої надії канули у прірву. В неї почався такий криз, що довелося в екстреному порядку ізолювати її. Вона буквально дерлася на стіни, переслідувана харгілонами. Я сам мало не з’їхав з глузду від цього. Вона надовго застрягла у психлікарні. Там її грузили всілякими седативними засобами, а коли їхня дія припинялася, усе починалося знову. Діагноз місцевих фахівців був немилосердним — шизофренія. Мені пояснювали, що в неї хвороба протікає у найбільш гострій, злоякісній формі і що підстав на щось сподіватися небагато.

Він поворушився на місці, вмощуючись, а потім, зітхнувши, продовжив:

— Я кинув на її лікування усі можливі засоби. У мене було достатньо впливових друзів. Були й контакти за кордоном. Потужна фінансова підтримка дала свій результат. Її лікували кращі психіатри Союзу. Чогось вдалося досягти. Але харгілони залишилися. Юля знала, що вони є. Усе визначалося наявністю цих істот. Вона завжди була затиснутою, зляканою, напруженою. Вона завжди очікувала, що ось-ось… Одного разу я побачив, що вона переховує невідомо звідки взятий великий ніж. Він був гострий, наче бритва. Виявилося, що вона сама гострила його щодня, не бажаючи ставати їхньою жертвою. Вона хотіла захищатися. Хвилюючись, аби вона сама собі чогось не заподіяла, я відібрав у неї зброю. Це спричинило новий криз. Тепер її знало мало не півміста. До речі, потім це й змусило нас переїхати. А тоді все почалося спочатку. Місцева психіатрична клініка, куди її знову помістили і де вона поранила санітара, далі знову Москва. Це тривало півроку. Знову слабкий, неповний ефект, який загрожував повністю нівелюватися при найменшій похибці з мого боку або при якійсь випадковості. Потім ми потрапили за кордон. До Женеви. Перед цим я був змушений провернути такі справи, що в самого волосся й досі дибки стає. Потрібні були кошти. Якби не пощастило — мене б за лічені секунди живцем на шматки подерли. Зате я отримав шалені гроші, достатні навіть для лікування у Швейцарії, у кращих психіатрів світу. Вони дійсно хотіли її вилікувати.

Але навіть у Швейцарії, коли ми гуляли тихими вулицями Женеви, коли їздили в Альпи, навіть коли я починав бачити якусь тінь посмішки на її обличчі, вона знала — харгілони існують.

Сергій мовчав і слухав цю страхітливу й водночас зворушливу розповідь, забувши, що перед ним той, кого він від початку знайомства недолюблював, вважаючи схибленим «новим», а пізніше — злочинцем.

— Нам призначили повторний курс за три місяці, заспокоїли, побажали найкращого, і ми повернулися додому. Можливо, повернення було помилкою. А може, від цього нічого не залежало. Зміну на гірше я побачив одразу. Я хотів повертатися до Швейцарії негайно. Вже були придбані квитки. Молив тільки Бога, щоб черговий криз не розпочався просто зараз. Тоді ми ніяк не змогли б туди дістатися. Несподівано увечері Юля прийшла до моєї кімнати. Перед цим вона майже добу відсиділа у своїй, забившись у куток. Щось у ній за цей час змінилося. Вона подивилася на мене так, що я зрозумів: зроблю зараз усе, що вона попросить. Знаєш, що вона сказала? Вона сказала тихо так і сумно: «Тату, пробач, я більше не можу. Вони йдуть за мною слід у слід. А я зовсім сама… Що я можу зробити? Ніхто мені не вірить. Навіть ти. Якби хтось мене підтримав, я б іще боролася. Але я зовсім одна. Я більше не можу…»

Сергій чув, як цей покалічений, але ще дужий чоловік, який сидів у темряві навпроти нього, ковтав сльози упереміж зі словами, які давалися йому тепер все важче.

Запанувала тиша.

— І ми нікуди не поїхали, — важко перевівши подих, заговорив Гайдукевич. — Я пригорнув її до себе і поклявся, що ніколи не покину, що вона — найдорожче, що в мене є, і що разом ми зможемо протистояти всілякій нечисті. У мене більше не було віри у можливість щось зробити. Хотілося лише одного — припинити її муки. Відтоді ми завжди по один бік барикад. Довелося виїхати з міста, де знали і мене, і її. Оселяючись у вашому, ми відразу будували міцну оборонну лінію проти харгілонів та й заразом усього світу, який не сприймав мою нещасну доньку, як і вона його. У нашому будинку з’явилася надійна охорона, пси, які повинні були чути появу отих живих мерців — посланців харгілонів. Вона тренувалася у володінні зброєю, вивчала мистецтво двобою. Я налагодив надійний бізнес у вашому місті й потурав їй в усьому. Для всіх абсолютно, а нас тут досі не знав ніхто, Юлія була моєю молодою коханкою, дружиною, словом, ми це не дуже деталізували. Ти б бачив, як вона змінилася! У ній з’явилася насамперед якась життєва сила! Іноді вона являла собою якийсь згусток наснаги. Дивлячись на неї, бачачи, з яким натхненням моя донька робить фізичні вправи, кидає ножі, дресирує псів, я вже не міг уявити, що рік тому вона, наче оскаженіла звірина, шкірилася до стін або ж мертво заклякала у кутку, відсторонившись геть від усього. Я дивився на неї і не міг повірити, що досяг цього. Тепер вона іноді навіть сміялася. Саме у вашому місті я вперше це почув. Іноді ми виїздили з моїми партнерами по бізнесу на