Андрій Анатолійович Кокотюха - Розбите дзеркало

вона не чекала, що Моруга раптом схопить її за лікоть, стисне лещатами. — Що ви ще знаєте?

— Все, — Лора вивільнилася різким рухом. — І не бачу, аби новина про її смерть вас вразила.

— Не бачите, бо темно.

— Зате чути добре! — вона відступила. — Пізніше поговоримо. Дзвоніть у поліцію. Краще — напряму вашим друзям. Хай уже шлють кавалерію. Дивно, чому досі не викликали. Ви ж прочитали мого листа.

— Не повірив. Бо він ваш, — Едвін наголосив на останньому слові. — Поки міркував, усе закрутилося. Не встиг. Збирався, а тут ви.

І знову Лора отримала приклад, як діє алогізм логіки.

— Дзвоніть, — повторила вона.

Вийшла на ґанок, утративши до Моруги всякий інтерес.

Мають у запасі хвилин двадцять, поки поліція домчить. Досить, аби Жовнір усе зрозумів та накивав п’ятами. Зате напевне десь залишив сліди, котрі допоможуть встановити особу. Далі хай займаються ті, кому належить.

— Бодю!

Гукнула, не криючись. Навпаки — бажаючи, аби Роман почув. Зрозумів — вона тут не сама, проти нього кілька людей. Нехай би вже чкурнув, бажано — з Чернігова, чимдалі. Вона, колишня поліцейська й чинна вдова, не могла собі дозволити симпатій до того, хто готує вбивство. Але — вкотре логічна пастка, — не співчувала жертвам. Не поважала того, кого нині врятувала. І розуміла злочинця.

Навіть ставила себе на місце Жовніра.

— Богдане! — крикнула знову.

Відповіді не почула, чому не здивувалася. Хоча цей великий мовчазний міг би бодай видати якийсь звук навзаєм. Прикинувши, куди пішов Сокіл, вона рушила в тому ж напрямку, тримаючи кольт напереваги й налаштовуючи себе на готовність стріляти. У землю, вгору, все одно — огризнутися, показати зуби важливіше.

Відразу за рогом наткнулася на тіло.

Зойкнула, стрибнула вбік, для чогось гаркнула на всю силу легень:

— Назад! Не підходь! Назад!

Палець сам надавив на спуск.

Бахнуло — добре, що встигла відвести руку вбік, могла б влучити в Богдана.

4

Лора завмерла.

Стояла стовпом недовго — почала повільно обертатися навколо себе, тримаючи кольт у витягнутій правиці. Їй здавалося, що осіння темрява ворушиться довкола, насувається щільно, густо, поглинає водночас та звідусіль.

— Ед! Моруга! — заволала з погано приборканим відчаєм. — Сюди! Бігом сюди!

— Що там?! — долинуло від ганку.

— Та бігом же!

За мить поруч важко захекали. Едвін, як був, у капцях на босу ногу, джинсах і сорочці, наспів, стискаючи щось замашне. Зблизька Лора роздивилася камінну кочергу, показала на тіло, відчаю вже не приховувала:

— Тягніть! У дім! Швидко, я прикрию!

Моруга миттю оцінив ситуацію, пожбурив кочергу геть. Нахилився над Соколом, покректав, розвертаючи горілиць та беручи під руки. Богдан застогнав, спробував підвестися сам, та завалився, тягнучи за собою Едвіна. Ковбой коротко й люто матюкнувся, перехопив пораненого зручніше й поволік, задкуючи до ганку. Сокіл усе одно намагався допомогти, перебираючи ногами.

— Та не смикайся ж ти! — вигукнув Моруга.

— Зараз, Бодю, зараз! — Лора рухалася поруч, сторожко водячи дулом по периметру.

Двері господар у поспіху лишив прочиненими. Долати сходинки виявилося найважчим, але вже через поріг Сокіл з горем навпіл перебрався сам. Усередині Едвін лиш підштовхував пораненого по підлозі до широкої канапи в центрі великої вітальні. Коли Лора зайшла й зачинилася, Богдан уже мостився там, уперто відстороняючи Моругу.

— Поліція?

— Тут же не доб’єшся з першого разу. Зв’язок за містом — самі знаєте.

— Чорт забирай! Ви не викликали?

— Щойно нарешті відповіли — тут ви стрельнули, закричали! Мені до вас бігти треба було чи… Ой, ну вас! — Едвін впав на канапу. — Ось мені день народження!

— Дзвоніть уже, все!

Світло все ж вирішила не вмикати. Поки Моруга тицяв на кнопки свого телефона, Лора хотіла присвітити своїм. Не змогла — невдала спроба нагадала про розряджений акумулятор. Згадала про Богданів телефон, обмацала його кишені.

Не знайшла.

— Як ти? — спитала, торкнувшись його плеча.

— Десь він узявся, — вистогнав Сокіл, показав великого пальця. Чим дав зрозуміти — з ним не так добре, як мало бути, але краще, ніж могло.

— Пістолет твій де?

Богдан відмовчався. Лора припустила — випав чи вибили з руки, валяється десь у траві. Чи Жовнір прихопив із собою. Травматичною зброєю можна так само завдати шкоди. Навіть убити, Лора знає такі випадки. Нахилилася до Сокола так близько, як могла, видивляючись у темряві рану.

— Присвітіть сюди, — кинула Едвіну.

— Так мені дзвонити — чи світити вам? — тон просякнув знущанням.

Пішов ти в сраку, козел.

— Дзвоніть, — видихнула натомість.

Кольт поклала поруч. Легенько мацнула Богданову голову. Палець знайшов в’язке та вологе, Сокіл застогнав.

— Рану треба промити й перев’язати.

— Слухаюсь, — Моруга з телефоном відступив углиб зали, ближче до вікна.

— Аптечка є в домі?

— Шукайте, у ванній десь має бути, — господар показав напрямок, голосно сказав тепер уже в трубку: — Поліція! На мене напали! Едвін Моруга, ось хто говорить! Тут поранений, почули?

Він далі гарикався з черговим, та Лору розмова вже не цікавила. Нарешті видзвонив поліцію, це зараз головне. Лишається дочекатися, тим часом є чим себе зайняти.

— Тримайся, вже все, — заспокоїла вона Сокола.

Підвелася, пішла до ванної навпомацки, намагаючись зорієнтуватися у темряві в незнайомому помешканні. Моруга вже втретє повторював свою адресу, матюкав зв’язок і когось тупого на тому боці. Лора гмикнула, збоку це все чомусь почало смішити.

І враз завмерла, порівнявшись із ванною кімнатою.

Побачити не могла — щось почула.

Новий рух, мовби хтось переступав з ноги на ногу. Переносив центр ваги, втомившись клякнути в одній позі.

Тут, у будинку, ще хтось був.

Вже хтось є.

Коли Моруга вибігав — двері лишив навстіж.

Обійти будинок довкола, зайти з протилежного боку…

— ВІН ТУТ!

Лора налетіла на двері ванної, намагаючись притиснути вагою свого тіла. Її виявилося замало — зсередини штовхнули сильно, звук удару злився з її відчайдушним криком. Лору відкинуло, зарядило в голову, забиваючи лоба й квасячи ніс. Вона зойкнула від лютого болю, схопилася за лице.

Чорна тінь вилетіла з ванної, збила її з ніг.

Щось горлав Моруга.

Звук удару — кинув у нападника телефоном, нічого іншого під рукою не мав.

Лора звивистим вужем ковзнула, дивом уникаючи взутих у важкі черевики ніг. Уявила пораненого Богдана між нападником та Моругою. Вкотре за останній час дивуючись сама