Панас Мирний - Повiя

- Такi i в твоєї попадi руки?

Мов хто кольнув його у серце! Вiн трiпнувся, випрямився i уставився очима на паню.

- Пистино Iванiвно! - тихо сказав вiн. - Кому-кому, а вам - грiх! Ви вiрите, що брешуть люди?

Панi прикро подивилася на нього, похитала головою, зiтхнула i знову узялася за роботу.

Ще довго сидiла вона смутна-невесела, опустивши очi в роботу, та вже нiчого такого не було мiж ними. Вiн бiльше говорив, вона слухала. Коли-неколи скине на його прикрий погляд, мов спитає: чи правда то? I знову опусте - задумається; i задумана слухає його. Христi здалося, що, i слухаючи його, вона нiчого не чула, що говорив вiн: вона слухала сама себе, щось вивiряла у собi.

Уже геть за пiвнiч, коли мiсяць зiйшов, пан прийшов i постукав у дверi, вона, попрощавшись, пiшла йому одчиняти.

- А я сидiла у Григорiя Петровича i ждала тебе, - похвалилася вона. Пан їй нiчого не одказав.

Швидко пiсля того усюди погасло свiтло; все затихло, заснуло; одна Христя не спала. Вона ще довго качалася та думала про те несподiване гостювання панi у панича.

"А може, воно мiж папами так i годиться… Звiсно: панськi звичаї - не нашi…" - рiшила вона i тодi тiльки заснула.

III

Пiзно заснула Христя, а рано устала. Обличчя її наче припухло, в очах пекло, голова горiла… Так буває, коли не доспиш. Вона справдi не доспала. Ось уже другий день недосипляє… Хай позавчора сидiли пани довго, а вчора?.. Вона згадала вчорашнє i здивувалася. Дивно їй, як се воно у городi ведеться; у селi давно б уже побачили-помiтили, i гомону, i слави було б уже на все село; а тут - наче воно так i слiд. Одна Мар'я догадується, i панi сама пановi похвалилася, що була у паничевiй хатi, i пан - нiчогiсiнько… Дивно! Хай вiн нежонатий, а вона? Вона - жiнка, вона - закон брала, у неї дiти - i то не грiх? Христi страх як хотiлося побачити паню, чи перемiнилась вона хоч трохи, як буде дивитися паничевi у вiчi?

Пан вийшов умиватись. Вона зливала йому на руки i добре роздивлялася. Голова його вже лисiла, де-не-де сiдина пробивалася мiж рiдким волоссям; спина - горбом вигнулась, лице - жовте, замлiле, рудi рiдкi баки, мов гичка З пшенички, спускалися з запалих щiк. їй пригадалася постать паничева, як вона його у щiлину роздивлялася… Господи! який же то пан поганий!

Ось незабаром вийшла i панi. Тиха та ясна, на щоках грає рум'янець, личко бiле та свiже… "I вона вийшла за такого поганого?" - подумала Христя i опустила очi в землю. Вона боялася глянути на неї; боялася, щоб панi не помiтила, що вона пiдглядала учора.

Устав i панич; пiшов до гурту чаю пити i - нiчогiсiнько. Панi, як i завжди, розливала чай, а панич з паном гуторили про вчорашнiй вечiр. Пан хвалиться виграшем, панич - нежданим гостюванням; а вона i собi слово уставе, i засмiється, i заiскрить очима. "Та й скритнi ж пани сi якi!" - подумала Христя. Одно вона тiльки й запримiтила, що панi все якось тихо цiлувала Маринку i хижо свiтила очима на Iвася, на старшого сина, що скидався на батька; а найбiльше тодi, як вiн, наливаючи чай у блюдце, схлюпнув трохи на стiл, - лице її скривилося, якась зла смуга пробiгла коло уст… У той час вона, здається, не тiльки ненавидiла сина, а разом i батька. Та тiльки то на одну хвилину появилося - i окрилося зразу; i знову вона тиха, ясна, ласкава, щебетлива.

Христя вийшла у кухню. Їй страх як хотiлося розказати Мар'ї усе. Спитай її т'льки та зачепи хоч словом - i вона б усе перед нею виложила. Так Мар'я така блiда, аж страшна, стояла коло столу i мовчки, нiкуди не оглядаючись, кришила буряки на борщ… "Нi, не сьогоднi, - подумала Христя. - Хай колись…"

Цiлий день i Христя, i Мар'я ходили задуманi, мовчазнi: Христi новина та не давала спокою, як миша скребеться в куточку, так вона скреблася на душi у неї. А Мар'я? Чого Мар'я сумна? Нiкому в очi не подивиться, нi до кого не заговорить. Пiсля обiду Христя запримiтила сльози на Мар'їних очах. Пiд вечiр Христя побiгла в комору за вугiллям, де Мар'я завжди спала. Там Мар'я сидiла i гiрко плакала.

- Тiточко! Чого се ви? - спитала Христя.

Та тiльки махнула рукою i припала до подушки.

Настав вечiр, а за ним не забарилася i нiч насунути. Мар'я не прибиралась, як учора, не милася, не вив'язувалась. Сумна сидiла вона у кухнi, дожидала, поки пани ляжуть, i тiльки коли-не-коли важко зiтхала.

Пани нiкуди не збиралися йти, посидiли трохи на рундуку та швидко й спати полягали.

- Тiтко! ви в коморi ляжете? - спитала Христя.

- А що?

- Ляжу й я з вами: у хатi душно.

- Лягай.

Христя ухопила рядно, подушку i побiгла слатися. Мар'я лягла в коморi, Христя - в прикомiрку. Як погасили свiтло, непроглядна темнота обхопила їх: анi смужечки, схожої на свiт, - неначе в домовинi! Христя покiйно лежить, слухає. Ось щось луснуло, щось ворухнулося, щось десь заскребло. То миша скребеться чи пацюк?

- Тiтко!

- Чого тобi?

- Чи тут пацюкiв немає?

- Хiба я знаю.

Знову тихо. З улицi доноситься тиркання, гук.

- Се так i в селi на вулицi викрикують, - почала Христя. - А весело на тих вулицях!

- Весело буває, - одказала Мар'я.

- Хiба й ви бували на вулицях?

- Де я не бувала? У пеклi тiльки не була; та й там, мабуть, не буде гiрше, як тут е!

- Що ж вам таке було? - зацiкавилася Христя.

- Зостарiєшся, як усе знатимеш. Спи краще.

- Чогось не спиться… А ви, тiтко, правду казали за паню, - перегодом бовкнула Христя.

- За яку паню?

- За нашу.

- Яку правду?

- Що панi панича любить.

- I ти хiба помiтила?

Христя почала розказувати про вчорашнє. I дивно: Мар'я зразу наче ожила, перелiзла аж до Христi слухати.

- Ой боже! що та любов може, - вимовила вона напослiдку, важко зiтхнувши.

- I що воно таке та любов? - спитала Христя.

- Пiди ж ти. Невеличка пташка, та велику силу має! Не люби, Христе, нiкого й нiколи. Хай йому гаспид!.. Покiй позбудеш, сон позбудеш, їсти забудеш, а накiнцi - ще й обдурить тебе, отак як оце й мене, дурну!