Олександр Дюма - Три мушкетери

ж помирати туди, куди нам наказано. Чи варте наше життя того, щоб ставити стільки запитань? Д'Артаньяне, я готовий іти за тобою.

— Я також, — обізвався Портос.

— І я, — відгукнувся Араміс — До речі, я зовсім не проти, щоб поїхати з Парижа. Мені треба трохи розважитись.

— Чого-чого, а розваг у нас вистачить, панове, запевняю вас, — пообіцяв Д'Артаньян.

— А тепер скажіть, коли ми вирушаємо? — спитав Атос.

— Негайно, — відповів Д'Артаньян. — Не можна марнувати ані хвилини.

— Гей! Грімо, Планше, Мушкетоне, Базене! — гукнули всі четверо своїм слугам. — Наваксуйте наші ботфорти й приведіть коней з головної квартири.

За тих часів кожен мушкетер мав тримати в головній квартирі, як у казармі, свого коня й коня свого слуги.

Планше, Грімо, Мушкетон і Базен побігли виконувати накази своїх панів.

— А тепер накреслимо план походу, — сказав Портос — Куди ми вирушимо спочатку?

— В Кале, — відповів Д'Артаньян. — Це найкоротший шлях до Лондона.

— Ну, то я пропоную ось що…

— Кажи.

— Четверо душ, які подорожують разом, можуть викликати підозру. Д'Артаньян кожному з нас дасть відповідні вказівки. Я виїду вперед на Булонь, щоб розвідати дорогу; Атос виїде через дві години Ам'єнською дорогою; Араміс поїде за нами на Нуайон. Що ж до Д'Артаньяна, то він вибере дорогу, яку сам схоче, й перевдягнеться у вбрання Планше. Планше ж, надівши форму гвардійця, рушить слідом за нами й зображатиме Д'Артаньяна.

— Панове, — сказав Атос, — я гадаю, що слуги не повинні знати про нашу справу: навіть дворянин може випадково виказати таємницю, а вже слуга майже напевно продасть її.

— Як на мене, план Портоса не зовсім вдалий насамперед тому, — мовив Д'Артаньян, — що я й сам до пуття не знаю, які вказівки маю вам дати. Я везу листа — тільки й того. Я не можу зробити трьох копій з цього листа, бо він запечатаний, і тому мені здається, що нам слід їхати разом. Лист лежить ось тут, у цій кишені. — І він показав, де лежить лист. — Якщо мене вб'ють, один з вас візьме листа, і ви поїдете далі; якщо уб'ють і його, настане черга третього і так далі — аби тільки хтось із нас доїхав до Лондона.

— Браво, Д'Артаньяне! — вигукнув Атос — Я підтримую твою думку. До того ж, треба бути послідовними: я їду на води, ви мене супроводите; замість Форжа я рушаю до моря, бо маю свободу вибору. Нас намагаються затримати, я показую листа пана де Тревіля, а ви — ваші свідоцтва. На нас нападають, ми захищаємось; нас звинувачують у злочині, але ми наполягаємо, що хотіли тільки скупатися в морі. Чотирьох чоловік, які подорожують окремо, дуже легко схопити, тоді як четверо разом — це вже загін. Ми озброїмо чотирьох наших слуг пістолетами й мушкетами; якщо проти нас кинуть хоч ціле військо, ми станемо на бій, і той, хто залишиться живий, одвезе, як сказав Д'Артаньян, листа за адресою.

— Чудово, Атосе! — вигукнув Араміс — Ти говориш не часто, та вже коли скажеш, то не гірше за Іоанна Златоуста[107]. Я — за план Атоса. А ти, Портосе?

— Я також, — відповів Портос, — якщо, звичайно, з ним згоден Д'Артаньян. Д'Артаньянові доручено відвезти листа, тож природно, що він має бути начальником нашої експедиції; хай він вирішує, а ми виконуватимемо його накази.

— Гаразд, — мовив Д'Артаньян, — я за те, щоб ми прийняли план Атоса й рушили в дорогу за півгодини.

— Схвалено! — хором гукнули троє мушкетерів.

Кожен, простягши руку до торбинки, взяв собі сімдесят п'ять пістолів і став лаштуватися в дорогу, щоб за півгодини бути готовим до від'їзду.

XX. Подорож

О другій годині за північ наші четверо шукачів пригод виїхали через ворота Сен-Дені з Парижа. Поки надворі стояла ніч, вони їхали мовчки; темрява мимоволі гнітила їх, і за кожним придорожнім кущем їм ввижалися засідки. Та коли почало світати, язики у них розв'язалися, а разом із сонцем повернулась і звична веселість; наче перед боєм, серця забилися дужче, очі засяяли, і кожному спало на думку, що життя, якого, можливо, доведеться незабаром позбутися, не така вже й погана річ. А втім, вони мали досить грізний вигляд: самі тільки добре вимуштрувані вороні коні мушкетерів, ці благородні помічники й вірні товариші солдата, добре навчені басувати чітким кроком в ескадронному строю, — вже тільки вони самі могли викрити найсуворіше інкогніто.

Позаду їхали слуги, озброєні до зубів.

Усе йшло гаразд аж до Шантильї, куди всі вони прибули о восьмій годині ранку. Настав час поснідати. Вершники спішилися біля корчми, де над дверима був намальований святий Мартін, що віддавав жебракові половину свого плаща. Слугам наказали не розгнуздувати коней, щоб негайно рушати далі.

Друзі ввійшли в корчму й сіли до столу.

Якийсь дворянин, щойно приїхавши з Даммартена, снідав за тим самим столом. Він завів розмову про погоду; подорожні відповіли. Він випив за їхнє здоров'я; вони підняли чарки за нього.

Але тої миті, коли Мушкетон зайшов сказати, що коні готові, і друзі вже підвелися з-за столу, незнайомець запропонував Портосові випити за здоров'я кардинала. Портос відповів, що залюбки пристане на його пропозицію, якщо тільки добродій не відмовиться випити за здоров'я короля. Незнайомець сказав, що не знає іншого короля, крім його високопреосвященства. Портос назвав його п'яницею; незнайомець вихопив шпагу.

— Ви вчинили дурницю, — сказав Атос — Але нічого не вдієш, відступати пізно; отож убийте цього чоловіка і якомога швидше наздоганяйте нас.

Троє друзів скочили на коней і помчали щодуху, а Портос залишився, присягаючись проколоти супротивника наскрізь за всіма правилами фехтувального мистецтва.

— От вам і перший, — мовив Атос, од'їхавши кроків на п'ятсот від корчми.

— Але чому цей пройдисвіт присікався саме до Портоса, а не до когось іншого? — спитав Араміс.

— Бо Портос розмовляв голосніше за всіх, і незнайомець подумав, що він серед нас найголовніший, — пояснив Д'Артаньян.

— Я завжди казав, що цей молодий гасконець — джерело мудрості, — пробурмотів Атос.

Подорожні поскакали далі.

В Бове вони зупинились на дві години, щоб дати спочити коням і зачекати Портоса. Та коли дві години минули і друзі переконались, що не діждуться ні Портоса, ні бодай якоїсь звістки про нього, вони знову рушили в дорогу.

За милю від Бове, в місці, де шлях ішов вузькою стрічкою між двома укосами, подорожні побачили гурт грабарів, які вдавали, ніби ремонтують дорогу, а насправді копали ями й