Володимир Діброва - Андріївський узвіз

линви. Батьки його заспокоюють. Не треба так хвилюватися. Тут дуже добре. Порівняно з містом, тут рай. Треба тільки завжди бути обережним.

А що таке, питає хлопчик, рай?

Рай, кажуть йому, це коли тобі вранці не треба бігти на роботу. Коли на світанку для тебе в усі вікна на всі лади співають закохані пташки. Коли ти весь день маєш справу не з людськими випарами, а з реальними речами. З вітром, з дощем, з молоком з-під корови, з городиною із землі, з сонцем, яке, сідаючи, щодня розпушує свій кольоровий хвіст, з річкою, яка ніколи не стоїть, з вогнями далеких сел, з блиманиною зірок, що ніч-у-ніч подають нам сигнали. Що їм від нас треба, невідомо. Але нехай блимають. Що б це було за небо, якби їх там не було. Вірно?

Хлопчик киває.

Ти в нас молодець, кажуть йому. И за це тебе всі люблять. І дбають про тебе. Люблять і дбають. Оце і є рай. Але ти мусиш пообіцяти, що ніколи не полізеш на тарзанку. Обіцяєш?

Він киває.

От і добре! Пішли їсти полуницю!

Але, ніяк не може зрозуміти хлопчик, якщо тут — рай, чому ж тоді баба свариться з мамою? їй не подобається, як мама готує борщ. і те, що вона погано дбає про своїх хлопців (так вона називає свого сина й онука). А вчора вночі вони спочатку кричали одна на одну, а потім мама плакала. Вони із татом ходили на річку, а баба через це не могла заснути. И коли вони повернулися, баба зустріла їх і сказала, що мама напустила їй повну хату комарів.

Чому вона так не любить маму? Хіба що вона її любить, але ця любов залягає у неї так глибоко, що вона про неї й не здогадується. Або там стоїть загата, яка усе блокує. И на те є причина. У баби помер перший син. Вони з дідом довго чекали на другого сина, а коли він народився, то баба не випускала його з рук і нікому його не довіряла. А, може, справа у тому, що в дитинстві у неї не було друзів. Або те, що всі її сестри й брати вийшли в люди, а їй замість принца дістався сільський вчитель. Все в світі має пояснення. І всі тягають його із собою, щоб, коли треба, використовувати як захист або виправдання.

Хлопчику дуже хочеться, щоби ця баба була така сама, як мамина мама, його улюблена баба, яка живе у маленькій кімнаті, і палить, і сильно кашляє, тому їм з сестрою дозволяється ходити до неї тільки в гості, і то дуже рідко і так, щоби не засиджуватися.

От якби, зізнався він колись їй, так сталося, щоб замість тієї баби була ти!

О, сказала йому мамина мама, ти не розумієш, чого хочеш. Якби так сталося, то й твоїм батьком був би якийсь чужий дядько, і на твоєму місці зараз стояв би хтось інший. Невже ти б цього хотів? Я — ні. Бо я тебе, такого, як ти є, не проміняю ні на кого. И нікого іншого я вже не полюблю.

Любов, міркує собі хлопчик, яка це дивна річ! Ніхто її не бачить, але вона тут скрізь. Всі кажуть: "у нас нема грошей". Або: "нема часу". Чи солі, чи потреби. Ніхто ніколи не каже: "у нас нема любові". Значить, вона у них є. І коли хтось кричить:"я не люблю", то це означає, що він її має, але не хоче ні з ким ділитися. Принаймні, не з усіма. Хлопчик знає, що всі його люблять. Крім, хіба, сестри. Бо їй перепадає набагато менше любові, ніж йому. Тому вона і боїться витрачати на нього те, чого їй самій бракує. Тато любить маму. А вона — його. Хлопчик чув, як вони про це розмовляли. Але бабу мама не любить. А дід, хто його любить? Баба? Чому ж тоді вона ніколи не каже йому про це? Тому він, мабуть, весь час і мовчить, що її любов не доходить до нього. Як добре було би, якби можна було поробити скрізь рівчаки та канали, які б сполучали усіх з усіма. Тоді любов, яку має кожна людина, скільки б у кого її не було, поступала би в одну мережу, і всі б звідти брали скільки кому треба, як воду з крана, й ніхто б не боявся, що йому не вистачить. Але тоді треба, щоби всі розібрали усі свої завали й гатки, розчистили протоки, а головне, прилучилися до річки. Хлопчик знає, бо він щодня на пляжі риє канави, з протоками, рукавами, озерами й пускає туди з обох боків річкову воду. На берегах вони з подружкою зводять замки, уздовж яких плавають зроблені із соснової кори вітрильники з жуками й сонечками.

Біля тарзанки нікого немає. Мабуть, усі пацани працюють в полі. Якщо хлопчик зараз побіжить, схопиться за линву й гойднеться на ній туди-сюди над водою, не пірнаючи, бо він ще не вміє плавати, і зразу ж назад, то ніхто цього й не помітить. Подумають, що він десь гребеться на квітнику. Або в садку, там, де саме достигає малина.

Він чує, як з хати кличуть обідати. Що буде далі, якщо він, помивши руки, сяде з усіма за стіл, він не знає. Зате він як зараз пам’ятає, що станеться з ним і з усіма його рідними, якщо він побіжить, схопиться за линву, розженеться й відірветься від землі. Його витягнуть з води, обмацяють з усіх боків і, ледь здихавшися переляку, почнуть сваритися. Баба у всьому звинуватить маму. Мама у відповідь жбурне їй слова, які при дітях не можна вимовляти. Баба накинеться на діда, дід — на маму, мама — на тата, а той, коли розборонятиме маму і бабу, перегорне тарілку