Сергій Вікторович Жадан - Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань

до записника нові адреси й телефони. Приємні клопоти щойноприбулих мандрівників, весела колотнеча з запам’ятовуванням імен та облич. Все найгірше буде потім, з часом, який підмиває пам’ять, як вода піщаний берег. І кожен наступний приїзд до міста, особливо коли їх, приїздів, трапляється багато, буде пов’язаний зі спробами все пригадати й відновити, віднайти всіх свідків твого перебування під цим благословенним небом, на цій чарівній території, в усіх цих барах і гостелах, де ти спинявся з такими ж, як і ти, біженцями зі сходу на захід. Сумнівна затія, сумнівна й нездійсненна, тому що все трапляється як трапляється, лише тут і тепер, і годі розраховувати на якусь сталість та врівноваженість. Ми потрапляємо до чужих міст, зупиняємось посеред незнайомих нам площ і скверів, п’ємо в гамірних крикливих компаніях, сваримось із перехожими, братаємось із незнайомими, скріплюючи наше побратимство кров’ю та алкоголем, і все це лише для того, аби забути все вже наступного ранку, аби легко викинути все це зі своєї голови, стираючи записи й підпалюючи мости через ріки, напевне знаючи, що повторити вже нічого не вдасться. Що я пам’ятаю зі свого першого приїзду до Берліна? Вітер, який залітав до автівки, ліхтарі на верхівках будівництв, ранкове сонце й суху весняну траву на зупинках уздовж автобана. Те, що доводилось бачити потім щоразу, приїжджаючи сюди. Те, що залишилось там, у минулому, роблячи його виразним і чітким. Музика, яка тоді лунала, мова, якою тоді розмовляли, Берлін, яким блукали — все лишилось на місці, нікуди не зникло і, сподіваюсь, не зникне ближчим часом. Але, разом із тим, усе це залишилось там, і я не маю до всього цього жодного стосунку — ні до тих опівнічних криків, ні до тогочасних футбольних перемог, ні до моїх прекрасних божевільних друзів, котрі давно живуть своїм життям і їздять своїми автобанами. Час має таку здатність — робити тебе смішним, сентиментальним і всім задоволеним. Крім того, деяких друзів краще любити на відстані.

*

Ось ця родина, з якою трапилось познайомитись кілька років тому. Одна з сотні тисяч історій великого переміщення, один із безлічі епізодів хроніки протистояння і втечі. Це була дивна пара — вона була з бідної, проте чесної родини якихось тихих міських божевільних, її тато був романтиком та диваком, збирав пляшки й копав могили, а мама водила трамвай і вдома бувала рідко. Сама вона закінчила школу й стояла, так би мовити, на порозі дорослого життя, не маючи особливого бажання цей поріг переступати. Жили вони в двох кімнатах великої комуналки, в центрі, в старому будинку, в якому час від часу гасло світло і з якого виселились майже всі, навіть таргани. Але вони лишались, ні на що особливо не сподіваючись. Вона познайомилась із ним під час літніх канікул, коли місто тонуло в зеленій траві, а трамваї на поворотах сипали в темінь золоті іскри. Він був на пару років за неї старший, тож відразу відчув відповідальність за цю дивну дівчинку, котра жила з такими прибацаними батьками. Сам він уже кілька місяців переховувався у друзів, косячи від служби в збройних силах республіки. Їй у ньому подобалось, гадаю, саме це дитяче самовпевнене бажання уникнути проблем за рахунок повного їх, проблем, ігнорування. Батькам її він не подобався, їм хотілося б, аби їхня донька знайшла собі більш достойну партію, говорив її тато, перебираючи зібрані пляшки. А зі своїми батьками він її взагалі не знайомив, говорив, що він син полку, тому краще обійтись без офіційних знайомств. Він приходив до неї, коли її тато вибирався кудись до найближчих скверів та парків, а мама водила трамвай сонячними вулицями міста. Вона кидала на підлогу залізничний матрац, притягнутий звідкись її старим, і вони довго кохались, випробовуючи нове й досягаючи незнаного. Сонце жовтими густими плямами падало на тріскучий паркет, і меблі важко похитувались у такт із їхнім невтомним рухом.

— Давай кудись утечемо? — пропонувала вона.

— Давай, — легко погоджувався він

— Куди скажеш.

— Давай в Америку, — пропонувала вона.

— Добре, давай в Америку, — не заперечував він.

— Тільки в мене паспорта немає. Про паспорт він міг забути, будь-яка спроба легалізуватись і отримати документи відразу ж мала закінчитись для нього безрадісними лавами війська. А до війська він іти не хотів, тим більше тепер, коли вона чекала його щоранку в своїй гарячій від сонця квартирі, сидячи на великому нефарбованому підвіконні й бовтаючи в повітрі своїми довгими печальними ногами. Але хто може стримати тебе, якщо ти дуже захочеш поїхати?

*

Події, минаючи й розчиняючись у минулому, набувають дивного вигляду, ніби улюблені фільми, котрі навіть не намагаєшся знову передивитись, знаючи наперед, що краще нічого не переглядати, краще лишити все як є, адже все, що потрібно тобі, ти й так пам’ятаєш, а що забув, те, вочевидь, і не варте того, аби відкладатись у твоїй пам’яті. І жодними спробами все повторити, жодним поверненням на місця подій та героїчних учинків не відтвориш головного — того вологого березневого неба, що висіло над головою, женучи тебе вперед, в темну ніч, проводячи тебе через міста й ріки, через кордони та блокпости. А оскільки жодної можливості відтворити його немає, то не слід і марнувати зусиль. Краще обмежитись детальними переказами. Наше минуле варте переказів, так само як і наше майбутнє, котре ми вибудовуємо своєю старанністю, наполегливістю та щоденним непереможним шаленством.

*

Восени вона завагітніла. Він зрадів, хоча й не міг офіційно з нею одружитись. Осінь була теплою й гіркою, на передмістях палили листя й низькі дими від багать тяглися вздовж трамвайних колій. Старий її майже не виходив із дому, і вони зустрічались переважно в старих дворах, сидячи в тихому світлі вечірніх вікон.

— Добре було б потрапити до Берліна, — говорила вона.

— Угу, — погоджувався він.

— Ти повезеш мене туди?

— Звичайно.

— Точно?

— Я ж сказав, — відповідав він.

— Я би змогла знайти там собі якусь роботу, — про-

понувала вона.

— Ні, — заперечував він

— Ти не будеш там пра-

цювати. В Берліні зовсім не потрібно працювати. Це особливе місто, мала, особливе й безтурботне. Я знаю, про що говорю, мені розповідали пацани. Вони жили там комуною, з якимись екологами. І розповідали, що це за місто, мала, що це за дивовижне місто. Ти не будеш там працювати. У нас і так буде достатньо