Сергій Вікторович Жадан - Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань

омріяних міст, де на них чекають спокій, злагода й нові робочі місця. Потрібно лише зважитись і рушити, відмовитись від минулого й цілком покластись на майбутнє. Тому що кожне століття потребує своєї частки біженців та вигнанців, з їхньою свіжою і холодною, мов річкова вода, кров’ю. А наше століття лише починається. І лише починаються наші мандри, і наша Америка чекає на нас, дивлячися з-поза Атлантики на наш безкінечний потік, що заливає собою беззахисні європейські міста. Ми досягли берлінських вокзалів, і хто знає, на які пожертви ми йшли, аби їх досягнути.

*

Берлін, розібраний на складові, мов конструктор, і зібраний знову, подібний до кулі зі зміщеним центром ваги, позбавлений центру як такого, наділений кількома серцями й тисячею схованок. За останні дев’ять років мені довелось приїздити сюди зі сходу й заходу, з півночі та півдня. Мені траплялось прилітати на його летовища й сходити на його залізничні платформи, добиратись до нього автобусами та автостопом, проїздити через нього, не зупиняючись і навпаки — застрягати в ньому на довгий час. Приїхавши сюди свого часу вперше, з друзями, в дивній компанії, з непевними намірами, я навряд чи міг передбачити, наскільки тривалими й заплутаними стануть ці стосунки з містом та його мешканцями. Тоді, дев’ять років тому, мені легковажно здавалось, що я слідкую за його рухами, спостерігаю за життям його організмів, розумію їхню впорядкованість та масштабність. Після того я десятки разів повертався сюди, поступово запам’ятовуючи назви вулиць та маршрути транспорту. Але те дивне відчуття наближення, долучення й розуміння, котре було під час першого приїзду — воно кудись безнадійно зникло, і всі спроби відновити його були марними й непотрібними. Тому що неможливо відновити механізм появи в твоєму житті чогось важливого й неокресленого, примарного й не до кінця усвідомленого. Найважливіші події трапляються спонтанно, їх неможливо запрограмувати й складно відтворити. Міська архітектура, потрапляючи вперше до нашого ока, лишається там назавжди, і міста запам’ятовуються нам такими, якими ми їх побачили вперше. Надалі цей чіткий обрис може хіба що розмиватись, доповнюватись необов’язковими деталями й зайвими лініями, нав’язливими повторами та варіаціями, котрі обтяжують пам’ять, роблячи її неповороткою та вразливою, ніби вантажена баржа. Лише час від часу трапляється побачити в очах новоприбулих подорожніх цей відблиск захвату й недовіри, безпомилково пізнаючи за рухами й ходою тих, хто потрапив сюди вперше. Щось подібне відчуваєш, пояснюючи випадковим перехожим, як проїхати з головного вокзалу в бік аеропорту або чим дістатись із одного кінця міста на інший. Адже в цих випадках справа лише на перший погляд стосується топоніміки. Насправді йдеться про щось зовсім інше, про рух невидимими шляхами, якими ми вибираємось зі своїх країн, про зупинки, які ми робимо в дорозі, про вигнання й повернення, про нашу загубленість і тимчасове перебування на чужій території, про спроби стати своїм, прийняти чужі звичаї та порядки, про всю марність цих спроб, про всю їхню невичерпність. Йдеться про чорні вавилонські вокзали, з яких ми сходимо, боязко озираючись навсібіч, про тепле вавилонське небо, яке нам ніяк не оминути, під яким доводиться пройти всім утікачам та репатріантам, ветеранам і комерсантам, туристам, юристам і перебіжчикам.

*

На що можна піти, аби зорі над головою склались у необхідну тобі чарівну комбінацію, відкривши всі шлюзи й запаливши для тебе терпким зеленим вогнем усі семафори від Чорного до Балтійського моря? Чи варті ці сумнівні виправи твого життя? Тисяча емігрантських переказів та оповідок стверджують, що варті. І не слід особливо торгуватись, оскільки йдеться не просто про подолання умовних бар’єрів, ідеться про тяжкі й виснажливі пошуки свого щастя, яке вони шукають, ніби загублених псів. Вони рухалися крізь сніг і морок, вигадуючи сотні тисяч способів обдурити сторожу, вони вигадували механізми для перевезення своїх тіл через кордон, змінювали стать і політичні погляди, міняли відбитки пальців і колір волосся, навертались до нових церков і одружувались із померлими. Існує шалена кількість можливостей та варіантів, потрібно лише не боятись і вірити. Відсутність страху робить тебе невразливим для куль та ножів, віра робить тебе невидимим для митної служби, все інше залежить від удачі й погодних умов. Сповнені своєї віри й позбавлені будь-якого страху, вони продавали меблі й купували біографії, викрадали паспорти й вставляли собі зайві золоті коронки, товаришували з найбільшими негідниками й відмовлялись від друзів дитинства. Вони знали, що головне — це зробити перший крок, найважливіше — це позбутись усього, розірвати стосунки з минулим, розпрощатись із усіма його тінями, не залишаючи за собою жодних доказів провини та причин для повернення. А вже позбувшись зайвого, залишившись сам на сам із порожнечею, з фінансовою безнадією та солодким безробіттям, вони могли рушити вперед, проходячи крізь вогонь, кригу й скляні двері супермаркетів. Існує безліч способів, як потрапити туди, куди потрапити не можна. Потрапити туди можна, скажімо, потягом, адже, як відомо, всі потяги мають додаткові невидимі вагони, та навіть і у вагонах видимих, плацкартних та купейних, є темні нечутні зони, в яких можна розчинитись на довгий час. Можна ховатись на дахах і в тамбурах, в туалетах та купе для відпочинку провідників, вдаючи з себе провідників на відпочинку. Можна загортатись ковдрами й матрацами, можна розчинятись серед прочан і туристів, серед дітей, музикантів і футбольних команд. Ще можна йти пішки, не поспішаючи і не заходячи надто далеко. Оминати підводні міни, труїти прикордонних псів, замітати за собою сліди, дезорієнтувати розвідувальні літаки й пошукові групи. Мати при собі холодну зброю й гарячу їжу, запастись терпінням та картами місцевості, орієнтуючись на голоси боїнгів, що летять у бік океану. А ще можна потрапити туди, сховавшись під підлогу автобуса або загубившись серед вантажу авіалайнерів, або пірнувши в цистерну з нафтою, або закопавшись у торбу з одягом, або сівши на коліна до богоматері, чи лігши в домовину до небіжчика, чи ставши на голову поміж морожених коров’ячих туш, чи зависнувши в повітрі на час, доки будуть розбирати вагони в пошуках тютюну, чи розсіявшись на атоми, доки триватиме перевірка в терміналі, чи розчинившись у солоній морській воді, стати частиною Всесвіту й випасти тихим серпневим дощем на смарагдові паркові газони Європи. Існує велика кількість подібних історій, які закінчились якщо й не щасливо, то, принаймні, повчально. При нагоді я спробую вам деякі з них розповісти.

*

Той, хто приїздить сюди вперше, легко сприймає всі нові знайомства, всі випадкові погляди й підслухані розмови, з радістю спостерігаючи, як витворюються нові кола спілкування, вписуючи