Харпер Лі - Убити пересмішника

я й пішла. Зранку того дня Діл був, як завжди, нічого в нього не боліло; мабуть, він просто ще не отямився після своєї втечі.

— Ти що, захворів? — запитала я, коли ми зійшли з галереї.

Діл намагався взяти себе в руки, коли ми бігли східцями вниз. На верхній сходинці самотньо сидів містер Лінк Діз.

— Що сталося, Всевидько? — запитав він, коли ми проходили мимо.

— Нічого особливого,— відповіла я. — Ділові щось нездужається.

— Ходімо в затінок,— запропонувала я.— Це, напевне, у тебе від спеки.

Ми вибрали найрозлогіший віргінський дуб і вмостилися під ним.

— Я не міг його далі слухати,— сказав Діл.

— Кого, Тома?

— Та ні, того старого Джілмера, як він його допікає, скільки ненависті в його словах...

— Діл, ти не розумієш, це ж його робота. Інакше не можна. Не було б обвинувачів, не було б, певно, і захисників.

Діл терпляче зітхнув.

— Все це я знаю, Всевидько. Але ти бачила, як він говорив? Від цього мене й занудило.

— Певно, так треба, Діл. Це був перехресний...

— Але з іншими він розмовляв не так.

— Діл, то були його свідки.

— Чого ж тоді містер Фінч допитував Мейєлу і старого Юела зовсім не так? А цей весь час «хлопче», «голубе», просто знущається і щоразу, коли Том відповідає, обертається до присяжних — бачте, мовляв, як бреше.

— Ну, Діл, зрештою, Том — негр.

— Начхати мені на те, що він негр. Це все одно несправедливо. Нечесно так поводитися з ними. Ніхто не має права так розмовляти з людиною... Мене аж нудить від цього.

— У містера Джілмера така вдача, він з усіма так. Ти ще не знаєш, який він буває. Сьогодні він ще добрий. Усі вони такі, ці юристи.

— Містер Фінч не такий.

— Це — виняток, Діл, він...— Я намагалася пригадати, як добре колись сказала Моді Аткінсон. Згадала: «Він завжди однаковий — і в суді, і на вулиці».

— Я не про те,— сказав Діл.

— Я знаю, про що ти, друже,— почувся голос позаду нас.

Нам здалося, це заговорив дуб, але ні, голос належав Дольфусу Реймонду. Він виглянув із-за дерева.

— Ти ж не тонкослізка, тебе просто трохи занудило, та й годі, правда ж? 

РОЗДІЛ XX

— Підійди, синку, у мене тут є дещо, від чого тобі зразу полегшає.

Містер Дольфус Реймонд мав погану славу, тому я поставилась до його запрошення підозріливо, а проте пішла за Ділом. Навряд чи сподобається Аттікусу, подумала я, що ми водимо компанію з містером Реймондом, тим більше не сподобається це тітці Олександрі.

— Ану, покуштуй,— сказав Реймонд і подав Ділові паперовий пакет, з якого стирчали дві соломинки. — Потягни гарненько — і все як рукою зніме.

Діл посмоктав соломинку, всміхнувся і став тягти по-справжньому.

— Хи-хи,— не приховував свого задоволення містер Реймонд, певно, радіючи з того, що спокусив дитину.

— Діл, обережніше,— попередила я.

Діл одірвався від соломинки і всміхнувся.

— Всевидько, це просто кока-кола.

Містер Реймонд сів, прихилився до дерева. Доти він лежав на траві.

— Ви ж, дітки, нікому про це ні слова, домовились? А то знеславите мене.

— Виходить, ви п’єте з пакета кока-колу? Звичайну кока-колу?

— Так, мем,— мовив містер Реймонд і кивнув головою.

Від нього пахло шкірою, кіньми, бавовниковим сім’ям, і це мені подобалося. На ньому були високі чоботи, ніхто в Мейкомбі не носив таких.

— Здебільшого саме це я й п’ю.

— То як же це, ви просто прикидаєтеся, що п’ян... Вибачте, сер,— спохватилась я.— Я не хотіла вас образити...

Містер Реймонд усміхнувся, він не образився, а я тим часом знайшла підходящі слова:

— А навіщо ви так робите?

— Навіщо... о, розумію, ти хочеш сказати, нащо я прикидаюсь? Це дуже просто,— сказав він.— Декому не подобається, як я живу. Я міг би послати їх до біса, не подобається — діло ваше. Я так і кажу: начхати мені на те, що вам не подобається, як я живу, правда ж? Але до біса я їх не посилаю, зрозуміло?

— Ні, сер, не зрозуміло,— сказали ми з Ділом.

— Розумієте, я хочу дати їм привід. Людям легше, коли у них є привід. Уявіть собі, приїжджаю я в місто, правда, це трапляється рідко, іду, похитуюсь, соломинка в роті, і смокчу з пакета. Що скажуть люди? Дольфус Реймонд знову насмоктався, нічого йому вже не допоможе, він уже не зможе з собою нічого вдіяти. От і живе не так, як усі.

— Але ж, містер Реймонд, це несправедливо — удавати з себе гіршого, ніж ви є насправді.

— Авжеж, несправедливо, зате людям зручніше. Скажу по секрету, міс Фінч, я не п’яниця, але вони ніколи не збагнуть, що я живу саме так, а не інакше, бо мені так подобається.

Мабуть, мені не слід було слухати цього грішника, адже в нього діти — мулати, і йому байдуже, що люди кажуть про нього, але мені було дуже цікаво. Я ще ніколи не бачила людини, яка навмисно зводила на себе наклеп. Чому він довірив нам свою велику таємницю? Я запитала його.

— Бо ви діти,— сказав він,— і можете зрозуміти мене, і ще тому, що я почув його...— Містер Реймонд кивнув на Діла.— Молодий, ще не може дивитися, коли комусь кепсько. Але підросте — і не братиме близько до серця, не плакатиме. Може, й доведеться зіткнутися з несправедливістю, але плакати він уже не буде, ще кілька років — і не буде.

— А чого плакати, містер Реймонд? — Діл згадав, що він мужчина.

— Того, що люди одне одного живцем закопують у землю і самі цього не помічають. Того, що білі влаштували кольоровим справжнє пекло ще за життя, їм і на думку не спадає, що кольорові — теж люди.

— Аттікус каже: обманути білого — погано, але обманути кольорового — в десять разів гірше,— промимрила я.— Гіршого, каже він, нічого й не придумаєш.

— Ну, не думаю...— мовив містер Реймонд.— Міс Джін Луїзо, ти не знаєш, твій батько не такий, як інші люди, ти зрозумієш це згодом, ти ще мало чого бачила в своєму житті. Навіть свого міста до пуття не знаєш, а для цього тобі треба повернутися до залу суду.

Тепер я схаменулася: містер Джілмер, певно, закінчив допитувати свідків. Я глянула на сонце, воно швидко сідало за дахами магазинів у західній частині площі. Я вагалася, що вибрати: містера Реймонда чи засідання окружного суду.

— Ходімо, Діл,— сказала я нарешті.— Тобі вже легше?

— Еге ж. Радий був познайомитися з вами, містер Реймонд, спасибі за ліки — як рукою зняло.

Ми перебігли площу і знову опинилися на галереї в приміщенні суду. Преподобний Сайкс