Роман Іванович Іваничук - Країна Ірредента. Злодії та Апостоли
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Лук'ян досягнув з креденса люльку й заходився її розкурювати, Данило вийняв з кишені цигарки — пахучий димок постелився під стелею, створюючи хатній затишок, серед якого сама собою зав'язується розмова.
«Ти сказав — опришківська, — заговорив Лук'ян, звертаючись до Шварни. — Епітет, який став суперлятивом для кожного горянина. А я собі подумав цієї миті, чи не надмірно наш народ глорифікує колишній розбійницький рух й надає йому найпривабливіших прикмет — гордості, відваги, краси… Й завжди, коли находять на мене подібні сумніви, я пригадую „Камінну душу“ Гната Хоткевича — не все там у нього бачиться крізь рожеву призму…»
«Глорифікація розбійництва, Лук'яне, веде свій початок з епохи романтизму, — відказав Іван Іванович, погладжуючи блискучу лисину, облямовану стрепіхами рудого волосся; був він значно старший за Лук'яна, його масивне воло протинали два сухі жиляки, схожі на риб'ячі ості, що надавало архіваріусові поважного, аж маєстатичного вигляду. — Й не тільки в нас старовинні легенди створювали привабливий образ розбійника: згадай шотландського Робін Гуда, німецьких Рінальдо Рінальдіні й Карла Моора або ж польського Яношика Нендзу-Літмановського…»
«Згоден з тобою, Іване, тільки я бачу суттєву різницю між європейським розбійницьким епосом і нашим. Німецькі чи то англійські легенди залишилися для тих народів у глибокій історії як надбання епохи романтизму, а опришки у свідомості наших людей ніби й досі живуть і діють — як символ справедливості, добра й відваги. І цим живляться сучасні покоління, ніби інших позитивних прикладів для наслідувань у нас ніколи й не було… А мали ж ми і січових стрільців, і упівців…»
«А то хто зна, чи були б у нас ті стрільці й упівці, якби не живуча опришківська традиція», — втрутився в розмову Данило.
«Напевно, так, але в школі ми подаємо учням переважно Довбуша й Кармелюка з їхньою чисто марксівською ідеологією експропріації експропріаторів: „В багатого відбираю, а бідному даю, і так гроші розділивши, я гріха не маю“. Чи ж то не той самий клич: грабуй награбоване!»
«Ти надто довго, Лук'яне, працював у совєтській школі, а вона визнавала тільки класове трактування фольклору, — засперечався Данило. — А опришки не лише грабували, вони ще й воювали за незалежність України в полку Семена Височана».
Марія подала на стіл обід і, сівши до столу, прислухалася до розмови чоловіків.
«Я, панове, нічого не маю проти опришків, — продовжував свою думку Лук'ян. — Адже майже всі нинішні гуцули від них походять. Але не забувайте, що й між опришками відбулося в певний час розшарування на збойників і пушкарів: перші ставали розбишаками, а другі їх знищували, бо хотіли ґаздами стати. Ґаздами!»
«Певне, таке з нашим дідом приключилося, — вставив Данило, згадавши його вибух люті при згадці про опришків. — При ньому Довбуша не вільно було й згадати».
«Так-то так, — відказав Лук'ян Васильович. — Але ж він, наш дід Пилип, після війни постачав провіантом тих, як ти кажеш, опришківських нащадків — українських партизанів. Може, й тому його Апостолом прозвали?»
«Ні, Лук'яне, — заперечив Данило. — Те прозвисько має давнішу історію. Бо чому зеленчуцьких Шумеїв, які поголовно воювали в УПА, дражнять Злодіями? Хто дав їм ті прозиванки — народ? Сумніваюся… А може, власть імущі — і вони в людях прижилися?»
«То, хлопці, тьмуща тьма — глибина правіку, — втрутився в розмову Іван Іванович. — Я дещо знаю про роздор між родами Шумеїв, а тепер, здається, натрапив на слід того розмиру. Мені б тільки знайти хроніку пароха Ступницького!.. Прихильність вашого діда до партизанів — то справа патріотизму або ж помста москалям за націоналізацію його маєтків. А ворожість до опришків мала, напевно, інші причини».
«Звичайно, інші, — не припиняв дискусії Лук'ян. — Класові — і не треба боятися цього терміну, його не більшовики видумали… Дід Пилип не любив бідняків — ось у чому річ. Неробами їх вважав і мав певну рацію. Бо скажіть мені, звідки, як не з лінивства, взялося в нашому пролетарському, так би мовити, фольклорі оте втішання бідністю — прославляння голоти, що невість за які гроші пиячить, та обожнювання їхнього лідера, в якого шапка-бирка, зверху дірка, і всім він хамить і нікому з дороги не вступається… А скажіть, чому всі вбогі дівки заміж ідуть, а багаті плачуть — та невже між багацькими дівчатами ніколи не було жодної красуні?.. Та й Шевченко у п'єсі „Назар Стодоля“ прославив козацьку чернь, тих ініціаторів чорних рад, а державно просвічене старшинство зневажив. Звідки це пішло, хто й коли прирік нас на вічне жебрацтво та ще й примусив цим пишатися? А нині ж, нині у своїй знаменитій „Марусі Чурай“ Ліна Костенко проголошує подібну небилицю: „Грицько любив багатство і любив пісні, це так, якби молитись Богу, а душу продавати сатані…“ Що за прокляття на нас, чому ми приречені обожнювати бідність і ненавидіти достаток, ми — найпрацьовитіший у світі народ!.. „Та й беруть дуку за чуб, за руку, третій в шию б'є!“ За що — за його невсипущу працю на землі денну і нощну? Я ще ні разу не чув, щоб хтось із москалів зневажив Льва Толстого за те, що той був графом! Тільки ми: я — кріпак, я — злидень, я — розбійник, я — злодій! А може, ті зеленчуцькі Шумеї самі себе так з гонору прозвали?»
Марія враз відклала ложку, аж та дзеленькнула об стіл.
«Доста, Лук'яне, — гнівно глянула на чоловіка, і в її очах зблиснуло зло, яке він щойно назвав класовим. — Не самі, ні… То хтось людську жадобу до волі так зневажив… А бідняцьких красунь не чіпай: я ще не бачила жодної жінки з Апостолів, яка б перевершила вродою інших у нашій околиці. Зате знаю, що моя баба Калина з найбіднішого присілка Теребіжа була першою чічкою в горах! І наша з Данилом мама Федора — теж…»
«І все ж ми належимо до Апостолів, сестро», — посміхнувся Данило.
«То не наша заслуга», — відрізала Марія.
«Ти маєш рацію, Марійко, — лагідно промовив до дружини Лук'ян. — Але ти, мабуть, знаєш, що баба Калина не була теребізькою. І не теребізькі курокради обдарували її красою».
«А хто про це відає?» — підвела Марія на чоловіка сумні очі.
«Ніхто докладно не знає… Міг би про це розповісти хіба що старий ватаг Мочерняк з Веснярки: коли він ще малим хлопцем там кіз доглядав, дівка Калина овець доїла. Я про це дізнався від діда Пилипа, котрому здавен-давна належала та полонина…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли», після закриття браузера.
