Філіп Пулман - Магічний ніж

Але не встигла Ліра почати, як ззовні долетів якийсь крик.

Вони разом визирнули у вікно. Біля нижньої межі пар ку, перед першими будинками міста височіла смуга де рев, і вони побачили там якесь ворушіння. Пантелеймон відразу став риссю, м'яко пострибав до вхідних дверей, сів там та почав удивлятися в далечінь.

— Це діти, — промовив він.

Віл із Лірою скочили на ноги. Діти один за одним ви ходили з-за дерев, їх було десь сорок чи п'ятдесят. У багатьох із них в руках були ціпки. Попереду йшов уже знайомий Вілові хлопець у смугастій футболці, але ніс він не ціпок, а пістолет.

— Он Анжеліка, — прошепотіла Ліра.

Та йшла поруч із ватажком, тягнучи за руку і кваплячи його. У них за спинами щось збуджено вигукував її братик Паоло, інші діти також щось кричали та здіймали в повітря кулаки. Двоє з них несли з собою важкі рушниці. Вілові вже доводилося бачити дітей у такому настрої, але не в такій кількості, до того ж у його рідному місті діти не мали при собі зброї.

Віл розчув посеред їхніх криків верескливий голос Анжеліки:

— Ви вбили мого брата та вкрали ніж! Ви вбивці! Ви зробили так, аби його схопили примари! Ви вбили його, а ми вб'ємо вас! Ви не втечете! Ми вб'ємо вас, як ви вбили його!

— Віле, ти можеш прорізати вікно? — збуджено запитала Ліра, схопившись за його здорову руку.

— Можу, й куди ми потрапимо? До Оксфорда, на місце за декілька футів від будинку сера Чарльза, до того ж удень. Можливо навіть, що ми вийдемо на вулицю під колеса автобуса. Не можна прорізати вікно абиде та очікувати, що все буде гаразд: спочатку слід подивитися, де ми знаходимося, а на це знадобиться чимало часу. За цим будинком є ліс чи щось таке, і якщо ми дістанемося до дерев, то зможемо сховатися. Розлючена, Ліра визирнула у вікно.

— Мені слід було вбити її вчора! — вигукнула вона. — Вона анітрохи не краща, ніж її брат. Я б хотіла…

— Досить базікати, ходімо, — перервав її Віл.

Він перевірив, чи висить ніж на ремені, а Ліра наділа на плечі рюкзачок з алетіометром та листами від батька Віла. Вони пробігли лунким коридором на кухню та вийшли через боковий вихідна бруковане подвір'я за віллою. Хвіртка в мурі вела до городу з залитими ранковим сонцем грядками з овочами та травами.

Узлісся було за декілька сотень ярдів від них, і, щоб до нього дістатися, довелося б піднятися порослим травою схилом, на якому вони були б як на долоні. На пагорбі ліворуч, зовсім близько від дерев, стояла невелика кругла будівля, схожа на храм. Її верхній ярус являв собою відкриту терасу, що виходила на місто.

— Біжімо! — скомандував Віл, хоча йому набагато більше хотілося лягти куди-небудь та заплющити очі.

Вони щодуху кинулися бігти по високій кущуватій траві. Пантелеймон пурхав над ними, спостерігаючи за віллою в них за спиною. Але за декілька кроків Віл відчув, що йому несила бігти далі: в голові у нього запаморочилося, і він уповільнив хід.

Ліра озирнулася. Діти ще не помітили їх — наразі вони були з іншого боку вілли, і, мабуть, їм знадобиться декілька хвилин, щоб оглянути кімнати…

Але тут Пантелеймон тривожно зацвірінчав: біля відчиненого вікна на другому поверсі будинку стояв якийсь хлопець і показував на них рукою. До них долетів його крик.

— Нумо, Віле! — вигукнула Ліра та потягнула його за здорову руку, допомагаючи підвестися. Хлопець спробував зібратися з силами, але їх у нього не залишилося — він міг лише йти.

— Добре, — сказав він, — до дерев ми не дістанемо ся — надто далеко. Отже, підемо до цього храму. Якщо ми замкнемо двері, то, може, нам пощастить протриматися досить довго, щоб прорізати вікно…

Пантелеймон кинувся вперед, і Ліра різко видихнула повітря та тихо покликала його, закликаючи зупинитися. Вілу здалося, що він майже побачив зв'язок між ними — деймон смикав за невидиму нитку, а дівчинка відповідала йому. Він пошкутильгав густою травою, а Ліра то бігла вперед подивитися, що там таке, то поверталася, щоб допомогти йому. Нарешті вони досягли бруківки, що оточувала храм.

Двері під маленьким портиком були незамкнені, і вони заскочили всередину та побачили, що опинилися в майже порожньому круглому приміщенні, прикрашеному лише декількома статуями якихось богинь, котрі стояли в нішах біля стіни. Просто в центрі стояли спіральні сходи з кованого заліза, що вели на другий поверх. Ключа від замка на дверях не було, тому вони піднялися сходами на терасу, котра дійсно являла собою оглядовий майданчик, де люди збиралися, щоб подихати свіжим повітрям та подивитися на місто: там не було ні стін, ні вікон, лише низка відкритих арок, що підтримували круглий дах. У кожній арці було підвіконня на рівні пояса, досить широке, щоб можна було на нього сперти ся; внизу був покритий жолобчастою черепицею дах першого поверху, трохи похилий назовні.

Виглянувши, вони побачили з одного боку такий дражливо близький ліс, з іншого віллу, а за нею — парк і червоно-коричневі дахи міста. Ліворуч височіла Башта Ангелів. Над її сірими зубцями кружляли круки, і Віл, зрозумівши, що принадило їх туди, відчув миттєвий напад нудоти.

Але часу на те, щоб милуватися краєвидом, не було: спочатку слід було впоратися з дітьми, котрі бігли по траві до храму, верещачи від люті та збудження. Їхній ватажок на мить зупинився, підняв пістолет та два чи три рази вистрілив наосліп у бік храму, потім діти знову кинулися бігти, вигукуючи на бігу:

— Злодії!

— Убивці!

— Ми вас уб'ємо!

— Ви вкрали наш ніж!

— Ви звідси не вийдете!

— Ви помрете!

Віл не звертав на це ніякої уваги: в руках у нього був ніж, і він різав у повітрі вікно — дуже маленьке, лише щоб подивитися, де вони знаходяться. Але зазирнувши до іншого світу, він одразу відсахнувся. Ліра також подивилася у вікно та розчаровано відійшла: вони були за п'ятдесят футів над поверхнею землі, високо над дорогою з безліччю машин.

— Звичайно, — гірко промовив Віл, — ми піднялися на пагорб… Що ж, ми у пастці. Доведеться затримати їх, скільки можна.

Минуло ще декілька секунд, і крізь двері храму почали протискуватися перші діти. Їхні крики луною відбилися від стін, і це ще посилило їхню лють. Пролунав постріл рушниці, потім ще один, крики стали ще пронизливішими, і за мить сходи затремтіли під ногами перших переслідувачів.

Паралізована жахом Ліра скорчилася біля стіни, але Віл усе ще тримав