Даніель Дефо - Робінзон Крузо

безрозсудно блукали островом, допоки не почався відплив і їхній баркас не лишився на сухому. Вони, щоправда, залишили двох вартовиху човні, проте ті дещо перебрали бренді й міцно поснули. Нарешті один із вартових прокинувся та помітив, що не може зрушити човен із місця. Він заволав до товаришів, ті прибігли і почали пхати човен, але навіть усі разом не змогли його дотягнути до води по м'якому, сипучому піску. Як справжні матроси, що не люблять загадувати наперед, вони покинули човен і знову розбрелися по берегу. Я чув, як один із них гукнув до іншого:

— Джеку, та кинь ти. Буде приплив — вода сама підхопить човен.

Я тим часом тримався неподалік, але не зраджував своєї присутності. Добре, думав я, що моя твердиня так чудово укріплена. Мине щонайменше десять годин, перш ніж знову почнеться приплив; на той час западе темрява, і я зможу підібратися ближче до баркаса й послухати, про що балакають матроси. А поки я добре озброївся, бо прекрасно уявляв свого ворога. П'ятниці я теж велів озброїтись і зарядити рушницю. Собі я взяв дві рушниці, а йому дав три мушкети. Вигляд я мав неймовірно грізний — у важкому кожуху з козиної шкури, у високій хутряній шапці, з оголеною шаблею на ремені, з двома пістолями за поясом, з рушницею на плечі.

Я не збирався нікуди потикатися аж до темряви, але близько другої години помітив, що матроси, розморені спекою, забралися в лісок і, либонь, поснули. Бідолашна трійця в'язнів не могла заснути, вони просто сіли під розлогим деревом десь за чверть милі від мене, щоб не потрапляти морякам на очі. Отож я зважився підійти до них і спробувати розпитати. Ми з П'ятницею вирушили на розвідку — він теж мав вельми грізний вигляд, хоч і не настільки, як я. Коли я наблизився до в'язнів, то крикнув іспанською — Хто ви, панове?

З несподіванки вони здригнулись, а коли уздріли мене, то втратили дар мови — такий дивний вигляд я мав. Вони мовчали, здавалося — тут-таки кинуться врозтіч. Тоді я заговорив до них англійською:

— Джентльмени, не дивуйтеся. Можливо, ви знайдете друга там, де не сподівалися.

— Його послали нам самі небеса, — сказав один із в'язнів, скидаючи капелюха, — бо людині не до снаги допомогти нам зараз.

— Допомога завжди посилається небесами, сер, — відгукнувся я. — Та чи приймете ви допомогу від незнайомця? Бо я бачу, що ви у розпачі. Я спостерігав, як ви висадилися на берег, як молилися й просилися в тих брутальних матросів, що привезли вас, і як один із них погрожував вам кортиком.

У бідолашного в'язня сльози текли по щоках, він тремтів, коли вражено мовив:

— Я розмовляю до Бога чи до людини? Ви чоловік чи янгол?

— Не робіть собі з цього клопоту, сер, — сказав я, — бо коли б Господь хотів послати вам на поміч янгола, одягнув би його пристойніше, та й озброїв інакше. Забудьте про страхи: я звичайна людина, англієць, і хочу вам допомогти. Ви бачите, що зі мною тільки мій служка. Щоправда, ми маємо зброю та набої. Скажіть, чим ми вам можемо зарадити? Що з вами сталося?

— Нашу історію, сер, — відповів полонений, — надто довго оповідати, тим більше, що злочинці ще блукають неподалік. У двох словах, я був капітаном корабля, але матроси підняли заколот. Спершу вони хотіли стратити мене, а потім вирішили висадити де-небудь на безлюдному острові. Зі мною двоє товаришів — старпом і пасажир корабля. На безлюдному острові ми, безперечно, загинемо… — Де зараз ваші кривдники? — запитав я. — Куди вони поділися?

— Отам вони повлягалися, — мовив він, вказуючи на перелісок. — У мене серце завмирає, коли подумаю, що вони побачать нас чи почують. Тоді вони нас точно повбивають.

— Вони мають вогнепальну зброю?

— Тільки дві рушниці, та й то одну з них зоставили на баркасі.

— Що ж, тоді дозвольте мені діяти на свій розсуд. Гадаю, всі матроси поснули, тож із ними неважко буде впоратися. Ми беремо полонених?

— Серед матросів є двоє горлорізів, до яких не можна виявляти милосердя. Якщо ж ми з ними розправимося, то з рештою можна буде домовитись.

— Хто ці двоє? — запитав я.

— Здалеку я вам так не покажу, сер, але я згоден виконувати будь-які ваші накази…

— Що ж, відійдімо подалі — раптом матроси попрокидаються зі сну, і тоді обговоримо деталі.

Колишній капітан та його супутники радо пішли за мною, і ми заховались у лісі.

— Послухайте, сер, — мовив я по хвилі, — якщо я допоможу вам звільнитися, ви згодні пристати на дві умови?

Він навіть не слухав, які умови я висуну, а зразу запевнив мене, що і він сам, і його корабель — у повному моєму розпорядженні. Якщо й не вдасться відбити корабель, то капітан усе одно до скону буде мені вірним. Те саме підтвердили і його товариші.

— Добре, — кивнув я, — мої умови такі: по-перше, поки ви залишатиметесь на острові, керуватиму тут я, і якщо я видам вам зброю, то ви повернете її на першу ж вимогу і не виступите проти мене чи моїх приятелів. По-друге, якщо нам вдасться відбити корабель, то ви безплатно візьмете на борт мене і моїх приятелів та доправите до Англії.

Колишній капітан присягнув, що згоден виконати мої умови і віддає своє життя у мої руки.

— Тоді, — сказав я, — ось вам три мушкети, набої і порох. Як нам краще вчинити?

Капітан щиро мені подякував і запевнив, що мені ліпше знати, як у такій ситуації діяти. Мій план був простим: ми нападемо зненацька, почнемо стрілянину. Когось уб'ємо, а решта або здадуться, або ж битимуться з нами. А далі — як Бог повелить. Капітан відповів, що не хотів би нікого вбивати, тільки отих двох зарізяк, які підняли заколот, бо якщо ми їх відпустимо, вони завтра приведуть на острів решту команди з корабля і всіх нас переб'ють.

— Що ж, — відповів я, — доведеться нам діяти, як я раджу, бо в іншому разі наші життя будуть загрожені.

Він усе ще вагався, і я сказав йому, щоб він стріляв тільки в тих, у кого схоче.

Поки ми балакали, дехто з матросів прокинувся — за мить я побачив двох із них на ногах.

— Ці двоє, — запитав я, — не заколотники?

— Ні.

— Тоді їх ми не чіпатимемо. Мабуть, саме провидіння збудило їх, щоб вони уникнули лихої долі. Та якщо й решта втечуть, то це буде вже ваша провина.

Капітан вихопив мушкет, який я йому дав, а