Віктор Гюго - Знедолені

class="p1">Там-таки, на поличці, під скляним ковпаком, красувався жіночий головний убір, оздоблений квітами помаранчі.

— А це що? — спитав незнайомець.

— Вінчальний убір моєї дружини, ласкавий пане, — відповів Тенардьє.

Подорожній подивився на ту річ поглядом, у якому можна було прочитати: невже ця потвора колись була нареченою?

Втім, Тенардьє збрехав. Коли він винаймав будинок для своєї корчми, то побачив у ньому обставлену в такий спосіб кімнату й купив цю обстанову разом із квітами помаранчі, сподіваючись, що це надасть його дружині, а отже й закладу того, що англійці називають «респектабельністю».

Коли гість обернувся, хазяїна вже й слід прохолов. Тенардьє чемно зник, щоб більше не набридати чоловікові, котрого він збирався завтра обдерти як липку.

Корчмар пішов у свою кімнату. Його дружина була вже в постелі, але не спала. Почувши чоловікові кроки, вона повернулась у ліжку й сказала:

— Завтра я вижену Козетту з дому.

— Ач, як розігналась! — холодно відповів Тенардьє.

Більш вони не мовили жодного слова, і через кілька хвилин їхня свічка погасла.

Тим часом подорожній поставив у куток свою палицю, поклав згорток, сів у крісло і якусь хвилину сидів замислений. Потім скинув черевики, взяв одну свічку, погасив другу, штовхнув двері й вийшов з кімнати, розглядаючись навколо, наче чогось шукав. Перетнувши сіни, він почув якийсь шерех — ніби дитяче дихання — і побачив під сходами трикутний закутень, у якому між старих кошиків та черепків, у пилюці й павутинні спала Козетта, лежачи на подертому матраці і вкрившись благенькою ковдрою.

Незнайомець підступив ближче і став дивитись на дівчинку.

Козетта спала глибоким сном. Вона була вдягнена. Взимку вона ніколи не роздягалася на ніч, щоб не так мерзнути.

Дівчинка обіймала ляльку, чиї великі очі блищали в темряві. Біля матраца стояв тільки один з її дерев’яних черевиків.

Крізь відчинені двері було видно велику темну кімнату. Незнайомець тихо увійшов туди. У глибині виднілися два білі ліжечка — то були ліжечка Епоніни й Азельми. За ними стояла сплетена з лози колиска, де спав малий, що плакав цілий вечір.

Незнайомець хотів уже піти геть, коли його погляд упав на велику піч, у якій не горів вогонь і не було навіть попелу; але він побачив там два дитячі черевички, гарненькі й неоднакового розміру. Подорожній згадав про милий звичай, коли в ніч перед Різдвом діти ставлять у піч свої черевички, сподіваючись на подарунок від доброї феї.

Він нахилився.

Добра фея, тобто мати, вже побувала тут, і в черевичках Епоніни й Азельми блищало по новісінькій монеті в десять су.

Постоялець випростався й хотів уже йти, коли помітив у найтемнішому закутні печі ще одну річ. Він придивився й упізнав грубий дерев’яний черевик-сабо, напіврозколотий і обліплений засохлою грязюкою. То був черевик Козетти. З тією зворушливою дитячою довірою, яка не вмирає, хоч скільки її обманювати, Козетта теж поставила свого черевика в піч.

У Козеттиному черевику не було нічого.

Незнайомець понишпорив у кишені жилета, нахилився й поклав туди луїдор.

Потім навшпиньки повернувся до своєї кімнати.

9. Маневри Тенардьє

Наступного ранку, години за дві до того, як мало розвиднитись, Тенардьє сидів за столом у низенькій залі корчми; на столі горіла свічка, а корчмар із пером у руці складав рахунок постояльцеві в жовтому рединготі.

Жінка стояла поруч і стежила за рухом пера. Вони не обмінялися жодним словом. З одного боку, це були муки творчості, з другого — святобливий захват, з яким людина дивиться на чудо людського генія, що народжується на її очах. В будинку чулося шарудіння: то Козетта підмітала на сходах.

Через добру чверть години, після кількох закреслень і переписувань, Тенардьє створив ось який шедевр:

Рахунок панові з номера першого

Вечеря…… 3 франки

Кімната…… 10 франків

Свічка…… 5 франків

Опалення…… 4 франки

Обслуга…… 1 франк

____________________

Усього…… 23 франки

«Обслуга» було написано «абслуга».

— Двадцять три франки! — вигукнула жінка в захваті, до якого, проте, домішувався сумнів.

Як і всі великі артисти, Тенардьє не був задоволений.

— Пхе! — кинув він.

— Це справедливо, — сказала жінка, не можучи забути ляльки, подарованої Козетті на очах у її дочок, — справедливо, але забагато. Він не захоче платити.

Тенардьє засміявся своїм холодним смішком.

— Він заплатить.

Жінка нічого не відповіла і почала переставляти столи. Чоловік ходив туди-сюди по залі. Через мить він сказав:

— У мене півтори тисячі боргу!

Він сів біля печі, поклав ноги на теплий попіл і замислився.

— А я таки сьогодні вижену Козетту з дому, — озвалася жінка. — Ну й погань! У мене серце розривається, як подумаю про її ляльку!

Корчмар припалив люльку і сказав між двома затяжками:

— Ти віддаси рахунок постояльцеві.

І вийшов.

Щойно за ним зачинилися двері, як увійшов подорожній.

Тут-таки з’явився і Тенардьє. Він став у проймі дверей, видимий тільки для дружини.

«Жовтий» чоловік тримав у руках свою палицю і згорток.

— Так рано — і на ногах! — вигукнула Тенардьє. — Ви вже йдете від нас, пане?

Вона розгублено крутила в руках аркуш. Їй явно було ніяково подати такий рахунок гостеві, що мав вигляд «злидня».

Подорожній здавався заклопотаним і неуважним.

— Так, пані, — відповів він. — Я вже йду. Скільки з мене?

Подорожній розгорнув аркуш, глянув, але думки його витали десь-інде.

— Пані, вам ведеться добре в Монфермеї? — запитав він.

— Та не дуже, — відповіла корчмарка, приголомшена тим, що не чує обурених вигуків. І жалібним тоном провадила: — Ой, пане, часи для нас тепер нелегкі! До того ж людей заможних у нашій околиці мало. Одна дрібнота. Рідко трапляються такі багаті й щедрі подорожні, як ви. Ми платимо великі податки. А ще й чужа дитина обходиться нам у бозна-які гроші.

— Яка дитина?

— Ну ота дівчинка! Козетта. Або Жайворонок, як прозвали її в селі!

— А! — сказав подорожній.

Тенардьє провадила:

— Ну й дурні вони, ці селюки, зі своїми прізвиськами! Вона більше схожа на кажана, ніж на жайворонка. Бачте, пане, ми не просимо милостиню, але й давати її не можемо. Прибутків майже ніяких, а видатки великі. У мене свої діти, і я не маю змоги годувати чужих.

Чоловік у жовтому рединготі сказав ніби байдужим тоном, але не зумівши приховати тремтіння в голосі:

— А якби вас від неї звільнили?

— Від кого? Від Козетти?

— Так.

Червона й люта пика корчмарки розпливлася в огидній посмішці.

— О, беріть її, пане, доглядайте, начиняйте трюфелями, посипайте цукром, пийте її, їжте — і хай благословить вас Мати Божа та святі угодники!

— Гаразд.

— Справді? Ви заберете її?

— Заберу.

— Оце зараз?

— Негайно. Покличте дівчинку.

— Козетто! —