Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

class="p1">— Не менше за грецьку губку. І, боюся, до того ж спожила чимало білого порошку… Надто вже часто вона ходила до дамського туалету, щоб тільки мочитися, — він глянув на догораючий вогник своєї сигарети й дошкульно посміхнувся. — А щойно взагалі влаштувала скандал, давши ляпаса Монтегріфо просто посеред бару… Уявляєш, люба? Це було щось просто-таки… — він посмакував слово, перш ніж вимовити його з видом справжнього connaisseur[31], — чарівне.

— А Монтегріфо?

Посмішка на обличчі антиквара з дошкульної зробилася злостивою.

— Він тримався чудово. Майже божественно. Пішов сповнений достоїнства, з гордо піднятою головою — це в його манері. Під ручку з якоюсь дуже ефектною блондинкою — можливо, дещо вульгарною, але вбраною зі смаком: бідолашна аж задихалася, і небезпідставно. Це ж не дрібниці, — Сесар жовчно посміхнувся. — Правду кажучи, принцесо, цей жевжик уміє триматися. Дістав по пиці й оком не змигнув, як оті мачо у фільмах. Цікавий тип цей аукціоніст… Мушу визнати, повівся він бездоганно. По-чоловічому.

— А де Макс?

— Його я, на жаль, не бачив, — на губах у Сесара знову з’явилася недобра посмішка. — А це було б справді цікаво. Родзинка вечора!

Залишивши Сесара, Хулія попрямувала в глиб зали. Не зупиняючись, привіталася з деякими знайомими, й угледіла приятельку: та сиділа сама, з помутнілими очима, притулившись до бильця дивана, — при цьому її коротка спідниця задерлась, явивши спущену петлю на одній панчосі. Здавалося, вона раптом постаріла на десять років.

— Менчу…

Приятелька глянула на Хулію, не впізнаючи, бурмочучи щось нерозбірливе й безглуздо посміхаючись. Потім покрутила головою туди-сюди й п’яно реготнула.

— Ти багато що втратила, — мовила вона нарешті, затинаючись і не перестаючи сміятися. — Цей козел стояв отут, а половина пики в нього була багряна, мов помідор, — Менчу сіла трохи рівніше і почала терти почервонілий ніс, не помічаючи цікавих та обурених поглядів, які кидали на неї відвідувачі, що сиділи за ближчими столиками. — Бундючний телепень.

Хулія відчувала, що на них усі дивляться, чула перешіптування. Вона несамохіть зашарілася.

— Ти можеш вийти звідси?

— Гадаю, так… Але спершу я тобі розповім…

— Потім розповіси. А зараз ходім.

Менчу насилу звелася на ноги, незграбно поправила спідницю. Хулія накинула їй на плечі пальто й допомогла більш-менш достойно подолати відстань до дверей. Сесар, котрий усе ще стояв там, де його залишила Хулія, наблизився до них.

— Усе гаразд?

— Так. Гадаю, я впораюся сама.

— Напевне?

— Напевне. Побачимося завтра.

Менчу, п’яно похитуючись, стояла на тротуарі й намагалася впіймати таксі. Хтось із віконця машини, що проїздила повз них, крикнув їй якусь непристойність.

— Відвези мене додому, Хуліє… Будь ласка.

— До тебе чи до мене?

Менчу глянула на неї, мовби не впізнаючи. Вона рухалася, наче сновида.

— До тебе.

— А Макс?

— З Максом усе скінчено… Ми посварилися… Все скінчено.

Вони зупинили таксі, і Менчу, зіщулившись, вмостилася на задньому сидінні. Потім вона заплакала. Хулія обійняла приятельку й відчула, як та здригається від сліз.

Таксі зупинилося на світлофорі, й вогні якоїсь вітрини висвітлили спотворене плачем лице Менчу.

— Вибач… Я…

Хулії було соромно, вона почувалася незручно. Все це скидалося на фарс. «Клятий Макс, — подумала дівчина. — Кляті всі вони…»

— Не мели дурниць, — роздратовано урвала вона приятельку.

Хулія подивилася на спину таксиста, який з цікавістю спостерігав за ними в дзеркальце, а тоді знову обернулася до Менчу й помітила в її очах незвичайний вираз, ніби на якусь мить у них несподівано спалахнула свідомість. Наче в приятельки десь іще залишалося місце, куди не проникли випари наркотику та алкоголю. І Хулія з подивом завважила цю безмежну, сповнену прихованого сенсу глибину її погляду, який так не відповідав станові Менчу, що дівчина розгубилася. А Менчу знову заговорила, і слова її були ще більш дивними.

— Ти нічого не розумієш, — вона через силу хитала головою, наче поранена тварина. — Але хай буде, що буде… Я хочу, щоб ти знала…

Менчу раптом замовкла, мовби прикусила собі язика, і, коли таксі зрушило з місця, її погляд знову загубився у темряві, залишивши Хулію в розгубі. «Забагато всього для одного вечора, — подумала вона й глибоко зітхнула, відчуваючи невиразну тривогу, яка не віщувала нічого доброго. — Не вистачило тільки знайти в домофоні ще одну картку».

Того вечора нової картки не було, й Хулія зайнялася Менчу, яка була мовби в тумані. Перш ніж покласти приятельку спати, вона приготувала їй дві філіжанки кави. Потім вмостилася поруч із диваном і поволі, — виявивши максимум терпіння й відчуваючи себе психоаналітиком, — з безладного бурмотіння та затинань зуміла-таки відтворити картину того, що сталося. Максові, невдячному Максові заманулося вирушити в подорож у такий неслушний момент; у нього з’явилася безглузда ідея пошукати роботу в Португалії. Менчу переживала скрутні часи, і витівка Макса скидалася на егоїстичне дезертирство. Вони посварилися, і замість залагодити ситуацію, як він завжди чинив у таких випадках, Макс грюкнув дверима. Менчу не знала, чи збирається він повертатися, але тоді їй було на це начхати. Вирішивши не залишатися на самоті, вона подалася до «Стефанса». Кілька доз кокаїну допомогли їй розслабитися, але ввігнали в стан агресивної ейфорії… Так вона й сиділа у своєму закутку, — забувши про Макса, цідячи дуже сухе мартіні й накинувши оком на якогось красунчика, котрий уже почав був про щось здогадуватися, та в цю мить знак, під яким минав вечір, змінився: і надало ж сюди припхатися Пако Монтегріфо та ще й у товаристві якоїсь пройдисвітки, з якими його час від часу бачили… Питання відсотків було ще надто болісним, тож у вітальному жесті аукціоніста Менчу запідозріла іронію, що, як пишуть у романах, роз’ятрила її рану. Відтак вона й дала йому гучного ляпаса, з тих, що стають притчею во язицех, а він аж остовпів… Зчинився великий скандал. От і все. Завіса.

Менчу заснула близько другої години ночі. Хулія вкрила приятельку ковдрою і якийсь час сиділа поруч, чатуючи її неспокійний сон. Раз по раз Менчу крутилася вві сні і щось бурмотіла зі стиснутими губами, скуйовджене волосся розметалося по її обличчю. Хулія дивилася на зморшки біля рота, на чорні круги розмитої слізьми та потом туші під очима, що надавали Менчу зворушливого вигляду: приятелька була схожа на літню куртизанку після бурхливої ночі. Сесар не забарився б з ущипливими висновками, але в ці хвилини Хулії не хотілося чути голос Сесара. І вона благала в життя, коли надійде її черга, мати достатньо смирення, щоб гідно постаріти. Потім зітхнула з незапаленою сигаретою в зубах. «Мабуть, це жахливо, під час корабельної аварії не мати надійного плота, щоб урятуватися», — подумала