Дмитро Михайлович Кешеля - Пора грибної печалі

очі і щасливі думки вели мене додому, у Березілля. У неділю я ніколи не спішив, а добирався неквапом, насолоджуючись навколишньою красою. Дорога у вихідний не була схожою на буденну…. І загалом, якщо помітили, у неділю світ добрішає, природа і люди наче вгамовуються, стають, немов на якійсь межі, спокійнішими і задуманими… І ось у такі дні я із самого обіду до вечора йшов через лагідні недільні села, бажав миру і добра кожній хаті, здалеку кланявся кожній горі, що сиділа при дорозі. Упоєний щастям, доходив до мосту. Як і завсігди, зупинявся трохи нижче нього. Тут сідав на камінь і чекав, коли попроситься душа на тамтой берег. І наступала мить, коли я ніби роздвоювався. Душа моя — легка, осяяна, радісна і молода — переходила, навіть не торкаючись води, через ріку і зупинялася під горою. А потім уже, намацуючи ногами каміння, переходив убрід і я. Далі легко долав вершину гори і добирався спокійно до свого села…

Дядько, знову і знову переживаючи ті казково-світлі картини свого життя, замріяно усміхнувся.

— Мої подорожі в рідне Березілля тривали багато років, — ділився далі своєю таємницею господар колишнього будинку. — Але кілька літ тому трапилося нещастя. Одного дня серед зими мене повідомили: помер старий Окогриб, треба їхати на похорон. Як-не-як він мені замінив батька. Я кинувся на автобусну, а тут ошелешили: у напрямку Березілля всі рейси відмінено — дорогу занесло снігом. Я забігав, умовляв таксистів, обіцяв добре заплатити, але ніхто навіть слухати не хотів. Убитий горем, повернувся додому, закрився у своїй кімнаті і вперше за багато років знову пустив сльози на волю. Гріх признатися, але ридав я не за Окогрибом. Просто здавалося, що десь там, у далекому Березіллі, серед заплаканих снігів помер я, і тепер навіть поховати уже нікому. І як не напружував того вечора уяву, думки, аби знову побігти у село, попрощатися із хрещеним батьком, далі обласного центру не міг рушити. Якась невидима стіна виросла переді мною за містом серед ночі і перепинила шлях. До самого ранку я бився об ту льодову стіну, до крові зранив серце, але вона не відступила. Після того, до самої весни, як тяжко не було, я навіть подумати боявся про повернення у Березілля. Але коли потепліло, у моєму саду розцвіли дерева, і я вже достеменно знав, що на дорогах у село давно забулися сніги, — наважився в путь. Як і завжди, легко помчали мене думки і уява в рідне Березілля. Я навіть забувся пропустити спершу через ріку свою душу — так спішив додому. Перелетів через гору, далі, не чуючи ніг, побіг теплою дорогою і тут… перед самим селом переді мною упала снігова завіса… Густа, майже суцільна, без жодного просвітку, вона прямовисно звисала з небес до землі, слалася по навколишніх горах, видолинках, всуціль закриваючи від мене Березілля. Я спробував іти, але знову, як і тоді, взимку, наткнувся на стіну — на цей раз снігову. За цілу ніч я обійшов кілька разів своє село, але не знайшов жодного просвітку у тій сніговій завісі, аби зайти в Березілля. І коли вже зовсім занеміг і впав безсилий, безпорадний, раптом побачив, як із глибини снігів через білу завісу на мене дивляться сумні очі старого Окогриба. «Нанашку, батьку мій, вибачте мені! — закричав я, — вибачте і пустіть в село». Але очі Великого речника стали ще сумнішими, почали поволі затухати і зовсім згасли потойбіч снігів. З тих пір подібне повторювалось щоразу. Навіть коли я пробував повертатись у Березілля серед ясного літа, у найспечнішу днину, шлях у село мені перепиняла снігова стіна, котру жодна сила не могла подолати. І що тільки я не робив — мені зоставались тільки очі названого батька, які з невимовним болем і тугою дивилися із потойбіч снігів.

Не покидайте нас, віро, надіє, любове…

Василь Окогриб зустрів Петра з неприхованою радістю і не меншим подивом. Однолітки, вони росли разом, у дитинстві скотарили, ділили скупий хліб пастушого життя, потім водночас легінювали. Розчулений, Окогриб обняв названого брата і, попліскуючи по плечах, довго не відпускав. Зрештою посадив навпроти себе, довго розпитував про сільські новини, трохи засмутився, почувши про ті «гаразди», які передала синові мама Олена, відтак поцікавився:

— А в якій справі ти приїхав? Говори правду, якщо в моїх силах — допоможу.

— Розказувати, Василю, багато, слухати мало, — затнувся Петро. — А якщо коротко, хотів би я влаштуватися тут, в місті, на роботу. Розійшлися ми з головою колгоспу на одному гарячому ділі. Ти не подумай щось зле, я чистий, за мною ніякої вини. Але не буде мені життя, доки він там посадує. Ось і рішився йти із села…

— А тут він не досягне тебе? — запитав насторожено Василь. — Вірю у твою чесність, але…

— Ми домовилися, що розійдемося у мирі, — перебив Петро і простягнув довідку із сільради.

— О, тоді все в порядку! — вигукнув задоволено Василь. — Тільки куди маєш намір йти до роботи?

— У вас на фабриці місця не знайдеться?

— З роботою нині в нас нелегко… Та для тебе, звичайно, знайду і в нас. Але маю інші думки. На фабриці тепер заробітки невисокі, житла зовсім не маємо… А для тебе нині головне — якийсь куток. Не будеш кожного дня мотати сюди-туди півтораста кілометрів. Ну, і платню треба шукати більшу. Я собі подумав: найкраще тобі на цегельню. Там і гуртожиток, і заробіток немалий. З директором ми приятелі. Хочеш — влаштую все.

Через кілька днів Петро уже трудився на цегельному заводі. Навіть на його руки робота прийшлася нелегкою, проте він був безмежно щасливий. І не тому, що мав тепер певний хліб, надію на день нинішній і завтрашній. Найбільше розчулила людська чуйність. Його біду зрозуміли, допомогли. І віра у справедливість, у правду, у доброту, яку на час змінила озлоба на весь світ, знову повернулася до нього, вселила у душі найкращі сподівання. Петро не знав, чим тепер відплатити добрим людям, і всю вдячність вкладував у роботу. А тут надійшов і день першої платні. Касир, відшукавши у відомості прізвище Граба, примружився від здивування:

— Ого-го-го, ви далеко підете, чоловічку! — тільки й мовив, простягнувши Грабові ручку для підпису.

Петро мигцем глянув у відомість — навпроти його прізвища стояла цифра 800. На старі гроші це навіть для міських жителів був величезний заробіток, а для Граба — суцільна казка. Ошелешений, стояв перед столом із ручкою і ніяк не наважувався підписатись.

— Що, замало вам? — лукаво перепитав касир. — Чого