Роман Іванович Іваничук - Мальви. Орда

сама вертатися не захотіла. Ґяури пісні склали про неї і назвали її своєю святою…

— А далі, далі що? — допитувалася Мальва, але Наїра не знала, що було далі.

— Аллах один відає… їм сповнилися бажання, хай сповняться і нам…

Багато ще казок прослухала Мальва, а цієї більш допроситися не могла — чомусь випала вона з пам’яті старої Наїри. І, мабуть, тому розрослася дивна казка в уяві султан–ханим по–іншому, і Маруся ставала подібною до синьоокої дівчини з Мангушу, а турецький султан — до гостробородого хана Кримського улусу.

«…І домоглася Маруся в хана, що ніколи він не піде війною на Україну, і сорок тисяч невільників повернула до їхнього рідного краю, а сама… сама вернутися не могла, бо любила хана…. А що далі, що далі?»

Звістка про Жовті Води і Корсунь докотилася й до Мангушу. Спочатку пошепки, а потім голосно загомоніли поселенці над Узенчиком про чудо, яке виблагали люди в чудотворної ікони Успенської Марії: хан іде визволяти Україну!

Стратон не вірив. Та звідки ж бо могла взятися сила на Україні, щоб розгромила королівське військо, і хто де чував, щоб християнам йшли на поміч поганці? Сам покульгав до Бахчисарая, а вернувшись, мовчав заклято і тільки ночами стогнав тяжко крізь сон, наче стриножений бугай.

Незабаром рознеслася чутка, що кілька чоловіків зникли з Мангушу. Потім не стало цілої родини. Спершу мовили про них, що пішли шукати інших місць, та шила в мішку не втаїш…

— За Сиваш повтікали, — сказав Стратон до Марії і шарпнув сорочку на грудях, аж репнула.

— Стратоне, Стратоне, — дорікнула Марія. — Чому ти не послухав мене раніше?

— Але ж не пізно ще, — гаряче заговорив Стратон. — Ти з грамотою, я…

— А Мальва?

— Вона вже не твоя.

— Мав би ти своїх дітей, Стратоне, так не говорив би…

Певно, не поверталися б вони більше до цієї розмови, та несподівано завітав до них пастух Ахмет. Дорослий, змужнілий, він зовсім не був подібний до татар, що ходили низом, — красивий тат із густими чорними вусами зійшов з гір, гнаний невгасимою спрагою кохання.

Понуривши очі, промовив:

— Ахмет знає, що все пропало, але забути її не може. Я прийшов, щоб вдихнути повітря, яким вона дихала…

Мовчали старі, і мовчав Ахмет, звісивши на груди голову.

— Ахмет сильний і сміливий, — провадив далі пастух. — І якби Мальва хотіла, — чей не може донині любити хана, бо ніяка пташка не любить свого господаря, що тримає її в золотій клітці, — якби вона захотіла, Ахмет вкраде її. Він знає всі дороги в Криму, до самого Хмеля відвезе Мальву на своєму коні, бо Ахмет любить… А плати ніякої за це не схоче — ні любові, ні ласки. Слугою її згоден бути…

По–молодечому схопився Стратон із лавиці, обняв Ахмета.

— Ти можеш це зробити, ти можеш?

— Ахмет усе зробить.

— Маріє, чого ти мовчиш, Маріє?

Надія осінила материне обличчя, вона пожвавішала, сказала:

— Я піду, Стратоне, до неї… Я завтра йду.

…Стояла біля ханських воріт і не наважувалася постукати: білявий воїн відчинить і спитає знову: «Чого тобі треба, стара?», а тоді вона закричить: «Ти син мій!» — і вже не від чужинця, від рідної дитини почує образу… А чи справді він син її? Як дізнатися, в кого?

Скреготнули ворота, інший стражник пропустив Марію. Кров відпливла в неї від серця: «Де ж Селім?»

— Де Селім? — тихо зойкнула, та нічого не відповів вартовий, і пішла Марія повз Соколину вежу до гарему. Євнухові дала таляра і наслуховувала: з глибин гаремних хоромів ледь чутно долинала пісня, ой, що ж то за пісня та про чорного ворона, що над морем кряче?..

Вбігла мати до кімнати, підвелася Мальва з міндера, якась така дивна: бліде в неї лице, хворобливо пломеніють очі…

— Мальво, ти хіба нічого не знаєш, що діється в світі?

— А що діється… Були, поспівали й поїхали… Звідки мені знати, що діється? Хан не розповідає про те, що робиться за стінами гарему. А я… я коштовностей багато маю, мамо, і не знаю, що з ними робити… Ти візьми трохи, дівчатам даси в Мангуші.

— Сердешна моя… Ой, де ж ті твої мрії про міць твого кохання?

— А що, хан послав по ясир… туди?

— Мальво, — зашепотіла Марія, — послухай, що скажу тобі. Побратим твого покійного батька гетьман Хмельницький побив ляхів, ворогів наших предковічних, а хан іде йому на допомогу. Ти послів козацьких бачила тоді… Але ханське слово зрадливе, хто знає, що він завтра вчинить. А тепер є нагода. Ахмет поможе нам… в Україну. Люди йдуть.

Чекала на відповідь. Очі Мальвині прив’язалися до материних і довго відірватися не могли, та враз, ніби струшуючи із себе шкаралупу отупіння, вона розвела руки і заговорила, прислухаючись до своїх власних слів:

— Доля моя, мамо… Це доля моя… Ти кажеш іти в Україну? Як мені йти? Я ж зовсім не та, що ті — з–над Дніпра.

Я лише затужила по них і чомусь тієї туги позбутися не можу, а сама твоя Мальва — татарська, ханська, мамо…

— Потурначко ти моя…

— Мамо, а може, того хотів твій Бог, щоб мене в ясир забрали, щоб я забула своє і аж тоді розбудилася від рідної пісні, коли стала ханською дружиною? Може, мені призначено більше добра вчинити для твого краю, ніж народити козакові дитину?

— Що ти мариш, доню! Ти ясирка в работизні, що можеш зробити?

— Кажеш — хан іде на поміч козакам? І може зрадити їх? Я не дам йому цього вчинити, він любить мене. А тепер я розпалю його любов… і стане він вірним Хмелеві навіки.

— Царі, Мальво, зраджують, не радячись ні з ким.

— Як він це зробить…

— То що?

— Я… — І побачила Марія давно вже забуте: батьківський козацький блиск спалахнув ув очах потурначки.

Іслам–Ґірей дивом дивувався несподіваній переміні султан–ханим. Увечері Мальва зустріла його бурхливими обіймами, надмір ніжності підкотився ханові до горла, м’якнув жорстокий володар, забувався в її гарячих пестощах.

— Ти мудрий мій цар, ти світло очей моїх, — шепотіла Мальва, — ти лицар, перед яким падають вороги твої, ти вождь, що подаруєш волю своєму і моєму народові.

— Якому твоєму, Мальво? — звівся на лікоть хан і сторожко глянув