Володимир Лис - Країна гіркої ніжності

єдиний вихід — дізнатися від самого Ігоря Леонідовича. Навіщо? Вона почекає до понеділка. Зателефонувати? Вона одна з небагатьох, хто знає, кому довірено знати номер його сотового. Ні, дзвонити не буде.

Думка матеріалізується — її мобільник озивається сам. Запитання «Що ж це таке?» змінюється на інше: «Ось і все?»

«Я не здамся», — думає Олеся, перш ніж відповісти:

— Так, Ігоре Леонідовичу.

— Доброго дня, Олесю. Де ви зараз? Удома?

— Я біля агентства, — каже правду Олеся.

— Ви прийшли на роботу?

— Ні, — майже кричить Олеся.

Пауза, що настає, — нестерпна. Та вона не знає, як її порушити, вона боїться вимовити слово, бо розуміє: всі слова стали теж нестерпними, чужими.

Нарешті він каже:

— Чи не могли б ви під’їхати до мене додому? Я зараз вишлю машину.

— Навіщо? — Голос Олесі ледь тремтить.

— Ми обоє знаємо навіщо.

— Я не знаю.

— Тоді вибачте. Дізнаєтесь.

— Я приїду сама, — Олеся вже майже кричить. — Я знаю… Я знаю адресу.

Так, вона знає його адресу. Він мешкає десь там, у селищі під Києвом. Дізнавалася. Бо готувалася. Бо сама йшла назустріч пастці.

— Чекайте, будь ласка.

— Ні, ні, я йтиму.

Майже на грані істерики (чи все ж за гранню) Олеся відключає свій сотовик. А куди йтиме? Втікати. Втікати геть, поки світ — осоружний, проклятий, коханий Ярослав, Ігор Леонідович, і десять Ігорів Леонідовичів, і всі, хто стоїть за ними, — поки цей світ не наздогнав її. Цей світ розставляє їй пастки. Олеся розуміє: досі їй вдавалося, неймовірно щастило ці пастки обминати.

Проте в одного, другого, третього, четвертого перехожого Олеся питає: як дістатися до такого-то селища під Києвом? Ніхто не знає. Зблискує слово — таксі. Так, таксі. У неї є банківська картка, там пару сотень гривень. Вистачить на поїздку й назад, якщо пощастить вернутися. Може, й справді найліпший спосіб уникнути пастки — йти їй назустріч?

Через півгодини таксі спиняється на краю селища в царстві багатих осель столичних нуворишів і чиновників. Вербова, 25. Будинок за високим парканом. Олеся натискує кнопку.

Й чує голос, зовсім не здивований:

— Це ви, Олесю?

— Так, я, — видихає Олеся.

— Чекайте, я зараз вийду.

Втікати пізно, розуміє Олеся.

Через кілька хвилин розчиняються дверцята обіч великих масивних поважних воріт, й Олеся бачить свого шефа. Зодягнутий, як і вона, в джинси й куртку, накинуту на сорочку в смужку.

— Доброго дня. Чим же ви добиралися?

— На таксі.

— Я вам компенсую витрати, — каже він.

— Не треба.

Вони проходять невеликим сквериком перед двоповерховим модерновим будинком — дві кулі-балони нависають над входом, і при наближенні виникає дивне враження, що вони розсувають простір, а між кулями ромб з химерною металевою композицією.

«Ну й смаки у нього», — думає Олеся.

Ігор Леонідович проводить гостю одним, другим коридором до невеличкої кімнати з диваном, столиком, двома розкішними кріслами обіч нього. На столику апельсини, яблука, манго, печиво і цукерки, пляшка вина. Допомагає Олесі зняти куртку. Олеся озирає кімнату з двома пейзажами на стіні.

— Вам сік чи вино? — питає господар, коли сідають у крісла.

— Ні те, ні інше, — каже Олеся. — Ігоре Леонідовичу…

— Ми тут самі, — для чогось уточнює він і поправляється: — Майже самі… Але зі ще однією людиною ви познайомитеся, якщо забажаєте… А тепер питайте, що хочете… Адже ви хочете запитати?

Господар дому все ж простягає їй склянку з апельсиновим соком. Олеся бере ту склянку й відразу ставить на столика.

— Ви хотіли б спитати насамперед про хрестики на моєму календарі? Адже так?..

Олеся полотніє. Їй стає душно.

— Ви… знаєте?

— Так, люба Олесю, — чує вона. — Тільки не гнівайся, будь ласка. Я не міг інакше заманити вас у цей дім. До себе.

— Заманити? Ви…

— Не вставайте, будь ласка, — він вимовив фразу дуже прохально. — Я, безумовно, винен. І спробую спокутувати свою вину. Я мусив це зробити на прохання… Точніше, на вимогу однієї жінки… Вашої мами.

— Моєї мами? — Олеся полотніє ще більше.

Їй стає зимно, дуже зимно.

— Вашої справжньої мами.

— Справжньої мами? Що це означає?

Олеся починає підводитися. Але чому стали такими важкими, майже чавунними її бідолашні ноги?

— Мою маму звуть Віталія. Віталія Миколаївна…

Вона бачить: Ігор Леонідович теж збентежений. Він теж мовби шукає якихось слів. Кращих слів. Які можна вимовляти.

Олеся чує:

— Єдине, про що я вас прошу, — вислухати мене. А тоді чинитимете, як забажаєте.

— Як забажаю?..

Але вимовити ці слова саркастично не вдається.

Пауза. Важкі молоточки дрібно-дрібно молотять об Олесині скроні. Вони маленькі й важкі, ці молоточки. Їх багато. Не від цього чоловіка, від них — не втекти.

Який же він ввічливий, її шеф. Ввічливий і запобігливий. Навіть більше запобігливий, ніж ввічливий. Але ж — підступний. Підступний брехун?

— Кажіть, — нарешті видавлює Олеся.

— Я не знаю, з чого почати. — Ігор Леонідович надпиває сік.

Після нової паузи вимовляє:

— Я ваш батько, Олесю.

— Що? Це зовсім не смішно… вам…

— Мені йде тридцять дев’ятий рік, — він зітхає, у його голосі переплітаються сум і жаль, і ще щось, він, здається, готовий, як і Олеся, встати й піти. Може, навіть залишити її тут одну.

Ні, з кимсь… В Олесі все терпне — вона розуміє, з ким залишиться тоді в цьому великому маєтку.

— Кажіть! Якщо розпочали…

— Мені тоді було… Мені йшов сімнадцятий рік… Їй не було і шістнадцяти… Двоє молодих… зовсім юних дурнів, які гралися в любов… Навіть не гралися… Тоді ще, здається, не вимовляли цього слова — трахалися… Захотілося відчути себе дорослими…

Олеся дізнається: та дівчина, дурне просте дівчисько, котре так хотіло зазнати чогось незвичайного в цьому світі, дівчисько з маленького провінційного містечка, надто пізно зрозуміло, що вагітне.

— Пробачте, пробач, Олесю, ні я, ні вона не були готові, не хотіли ставати батьками. Вона поїхала… поїхала до родички… чи знайомої до Луцька, щоб та допомогла щось зробити… Ну, й там її побачила твоя мама, твоя названа мама… А потім…

— Це неправда, — простогнала Олеся.

— На жаль, правда. Я мав би сказати — на щастя…

Того дня, позначеного п’ятьма хрестиками, Олеся дізналася: її справжня (біологічна — прийшло до неї гидке слово)