Луї Фердінанд Селін - Подорож на край ночі

Люди прямували до світла, що мигтіло попереду серед ночі, до барвистих зміїв, які звивались над головами. З бічних вуличок хлюпали нові й нові хвилі перехожих. Скільки ж доларів, думав я, пішло в цієї юрби на такі дрібниці, як носові хусточки й шовкові панчохи! Або на сигарети! Ти ба, можна й гуляти серед цієї грошви і це не додасть тобі ані цента навіть на те, щоб поїсти! Аж розпач бере, коли думаєш, як багато можна одним і не можна іншим; люди — немов будинки, що ніколи не зблизяться.

Я йшов за течією й підступив до світляних спалахів — кінотеатру, потім до другого поряд з ним, до третього, а далі тягнулась ціла низка. Біля кожного кінотеатру ми втрачали чималенькі гурти людей. Я вибрав той, де на афішах вабили жінки в спідній білизні, і то з якими стегнами! Панове! Дебелими! Пухкими! Вимальованими! А вгорі маленькі голівки, що тільки увиразнювали контраст: витончені, тендітні, наведені самим олівцем, — куди тій ретуші! — довершені, ні вади, ні ґанджу. Довершені, запевняю вас, і гарненькі, а проте з твердими й виразними рисами. Одне слово, найнебезпечніше з того, що відкриває нам життя, справжнє безумство краси, нескромність у неперевершеній, божественній і глибокій гармонії.

У залі було добре, затишно й тепло. Лунали звуки присадкуватого електроорґана — ніжні, як у соборі, гарячі, ніби жіночі стегна. Тож не втрачено ні хвилини. Я занурювавсь у лагідну атмосферу ласкавого прощення. Світ, здавалося, нарешті почав навертатись до поблажливости. Вже, може, й навернувся.

Потім серед ночі постали мрії, спалахуючи дивом у миготливому світі. Не все, що діялось на екрані, було живе і оформлене, там залишалося багато неясних, невидних місць — для злидарів, для мрій і для смерти. Треба нахапатися мрій, аби мати силу для життя, що чекає на вулиці, за дверима кінотеатру, мати силу ще кілька днів терпіти жорстокість людей і світу. З-поміж мрій вибирають ті, які найкраще зігрівають душу. Сказати правду, мене вабили непристойності. Тут нема чим пишатися, кожен бере від дива те, що подужає нести. Блондинка з гарними груденятами й незабутніми плечима гадала, ніби найкраще — розірвати екранну тишу пісенькою про свою самотність. Що ж, ми б і плакали разом з нею.

Так ось воно — справжнє добро! Яке завзяття виповнює тепер душу! Я набрався духу, відчув, що принаймні два дні не піддамся страхові. Я навіть не чекав, поки знову запалять світло. Ковтнувши дозу чудових душевних марень, я був готовий рішуче підступитися до сну.

У готелі я привітав швейцара, але він знехтував мою щирість, не сказав мені: «На добраніч», як заведено в нас, хоча тепер мені начхати і на швейцара, і на його зневагу. Людині досить інтенсивного внутрішнього життя, щоб розтопити кригу, яка намерзала двадцять років. Так-то.

Скоро лиш я заплющив очі, до кімнати ввійшла блондинка з кіно і вже тільки мені самому наспівувала свою журну мелодію. Я, так би мовити, став допомагати їй приспати себе і успішно впорався з цим завданням… Я вже не був самотнім. Заснути самому — неможлива річ.

В Америці, аби ощадити на харчах, можна купувати гарячі булочки з сосискою всередині, і це дуже вигідно, вони недорогі і їх продають на кожному розі. Мене нітрохи не бентежив цей убогий харч у злиденних кварталах, зате по-справжньому допікала думка, що я вже ніколи не побачу отих вродливиць для багатіїв. То чи варто в такому разі їсти?

У готелі, ступаючи м'яким килимом, я знову міг прикидатись, ніби когось шукаю серед найгарніших жінок у вестибюлі, і потрохи набирався духу в притаманній їм атмосфері двозначности. Збагатившись досвідом, я зрештою був змушений визнати, що галерники з «Інфанти Комбіти» не помилились: як на голодранця, мої вподобання несерйозні. І якщо вони лаяли мене, то задля мого добра.

А втім, сміливість не верталася до мене. Я, звичайно, то тут, то там ковтав нові дози кіно, але набутого завзяття вистачало на одну або дві прогулянки. Не більше. В Африці я, звісно, пережив тяжкі хвилини самотносте, але самотність в американському мурашнику гнітила ще дужче.

Я й далі боявся опинитись на краю прірви, лишитися, власне, без жодної поважної причини, яка виправдовувала б моє існування. Тепер я постав перед безперечним фактом своєї нікчемносте. Тут, у середовищі, такому несхожому на те, де я жив зі своїми жалюгідними звичками, я мов розсипався на порох. Одне слово, здавалося, ніби я вже не існую. Я з'ясував: коли ніхто зі мною не говорить про щось близьке і знайоме, мені вже ніщо не заважає провалюватись у безмір нездоланної нудьги, наближатися, хоч і поволі, до страшної душевної катастрофи. Яка гидота!

Я нудився, навіть знаючи, що завтра мені доведеться викласти свій останній долар. І то так глибоко й тяжко, що навіть думати не хотів, як можна собі зарадити. Ми, зрештою, пусті від природи, і насправді тільки розваги утримують нас від смерте. Я, скажімо, з відчайдушною затятістю чіплявся за кіно.

Виходячи з тоскних готельних сутінків, я кілька разів спробував обійти найближчі центральні вулиці з їхнім пісним карнавалом запаморочливих будинків. Перед неозорими фасадами, зухвалим, безмежним одноманітнім бруківок, цеглин та прогонів моя втома ще глибшала, і всюди я натикався на торгівлю й комерцію — отой сифіліс світу, що всюди розхлюпує отруйну гниль рекламних обіцянок. Мільйонолика плутана брехня.

А понад річкою я бачив інші вулиці, багато вулиць, проте звичайних: ставши на тротуарі навпроти якогось будинку, я міг би, не сходячи з місця, розбити всі його шибки.

У тих кварталах панував незнищенний сморід, там завжди щось смажили, а крамниці через крадіжки навіть не виставляли товарів. Усе нагадувало мені околиці мого шпиталю у Вільжуєфі, тут теж на тротуарах бавились кривоногі дітлахи з набряклими колінами і грали катеринки. Я, звичайно, лишився б з тими людьми, але вони, й самі злидарі, тим паче не годували б мене, я вже надивився на них, з мене досить, їхня крайня нужда відлякувала мене. Кінець кінцем я повертався до центру міста. «Паскудо! — казав я тоді собі. — Насправді ти не маєш гідности!» Відколи вже бракує сміливости раз і назавжди покласти край своїм плаксивим наріканням, слід зректися бажання пізнавати себе щодня трохи краще.

Уздовж берега Гудзону до центру міста тягся старий, обшарпаний трамвай, що здригався всіма колесами і хистким корпусом. Увесь маршрут він долав за годину з гаком. Його пасажири терпляче виконували складний ритуал оплата через своєрідний млинок на каву, що заковтував гроші біля самих