Марина Соколян - Новендіалія

раджу вам спинитися на затишній терасі кав’ярні, що зветься «Амнезія» — поняття не маю, чому така назва — і замовити тутешніх вафель, які особливо смакують з вершками та полуницею.

Отож, поки чекаємо на замовлення, ви маєте нагоду озирнутися та оцінити панораму: перед нами східна стіна замку Авеля, ліворуч — капличка Святої Гертруди, праворуч — Духовна Академія, а за нею — Платани, найбільший дракувський парк. Гуляти парком нічною порою — це, скажу вам, не найкраща ідея, однак саме там знамениті дракувські тумани являють подорожньому всю свою химерну красу. Але про тумани йтиметься трохи далі.

Гаразд, вертаюся до сповіщеної баєчки. А мова в ній про короля та королеву, а також — про королівського архітектора. П’ятнадцять років Авель та Раманте провели пліч-о-пліч, спілкуючись тісніше, ніж брати. Вони вдвох вимріяли та виплекали свою столицю, і не завжди король слухав порад свого майстра, а той — не завжди корився наказам замовника. Навряд чи ці стосунки можна було назвати дружніми, та Авель, сухий та суворий, взагалі не мав приязного товариства, тож архітектор став йому найближчим із радників. І, мабуть, єдиним чоловіком, окрім короля, з яким мала нагоду спілкуватися королева.

Мабуть, природно, що між ними виник зв’язок: вона була гарною, стрункою і світлою, як не брешуть тодішні художники, а він — молодим та поривним; до того ж, бідолашна Ара просто не знала іншого, обмежена в пересуванні та знайомствах своїм суворим чоловіком. Дивно інше: чому Авель так довго не помічав ці intimi animi sensus — потаємні порухи серця, як писала Ара в своєму щоденнику… Либонь, був надто заклопотаний будівництвом та політикою або ж просто не припускав такого розвитку подій.

Невідомо, як саме, але зрештою навіть Авелеві відкрилися очі на правду. Хтось винуватить у тому сповідника, інші — покоївку, та важливо одне: король дізнався про зраду й однак не скарав свого друга-суперника, щойно про це довідавшись. Натомість Авель звелів йому забиратися геть із міста і не вертатися до Дракува під страхом смертної кари.

Спершу Раманте, либонь, радів, що так дешево відбувся. Він не був іще старим, і міг би ще знайти працю та шану деінде, та король, очевидячки, бачив далі, ніж невдатний полюбовник. П’ятнадцять років архітектор присвятив цьому місту, тож довічна розлука з ним була для Адріана карою сама в собі. І зрештою він повернувся.

Король дотримав свого слова — Раманте стратили наступного ж дня по приїзді. Просто на Ринковій площі, тій, котру він власноручно спланував для громадських зібрань та забав. Площа, а не кохана жінка, була останнім, що він бачив у своєму житті. А втім, так чи так, це був його власний вибір.

Оце, мої любі, і вся моя баєчка. Завважте — я чесно попередив — мова про одну лише з міських легенд. Дехто каже навіть, що Велислав не був сином Авеля, що король нібито не мав нащадків, лишивши по собі, як і його біблійний тезка, хіба тільки туман. Не знаю, правда це чи ні. Але тумани Дракува стали невід’ємною частиною міста, такою ж, як і Ринок, як і Замок-на-Скелі.

То що, смачні були вафлі? Як-то, за розмовами не розбереш? То замовте ще, і я вже нині мовчатиму, аби не псути вам відпочинок. «Амнезія» — наша остання зупинка, тож не кваптеся і смакуйте солодке.

LAUDATIO. PARS IX

Надходив ранок, і Лука, змучений негараздами, притулився до холодного магістратського муру, почуваючись нікчемним і цілковито хворим. Це відчуття дивним чином добуло з минулого непевні дитячі спогади — йому було майже п’ять, коли він зліг з лютим бронхітом, безмежно вражений власною кволістю та щирим татковим занепокоєнням. Зараз, певна річ, було не так, але схожим чином мріла перед очима мла і так само здалеку лунали збентежені голоси.

Позаду була лихоманка щойно по розмові з невідомим зловмисником, позаду — Вітіїв прискіпливий допит; тоді ж, охоплений рухливою панікою, Лука поривався бігти кудись та шукати Тілію. Його заледве відмовити, і він таки змушений був визнати, що безладна біганина містом наразі нікому не зарадить.

Тим часом облогу було знято; прибула зі значним запізненням поліція, сумлінно оглянула місце подій, скорботно позітхала та й подалася геть, залишивши по собі аж двоє людей варти. Клим лаявся іще півгодини по відбуттю Шафраника, але Вітій тоді промовив щось на зразок «слід було чекати» і занурився в такий недвижний транс, що аж Мора мусила зацідити йому ляпаса, аби хоч як розворушити керівництво. Той скинувся, наче громом побитий; Мора владно звеліла: «Пішли, розкажеш нарешті», — і він, гірко розсміявшись, підкорився. Вони вже понад годину розмовляли в кабінеті, звідки часом долинали притишені голоси, і — дивна річ — Лука навіть не намагався дочути квесторових таємниць. Усі думки його натомість повнилися словами того, хто тримав нині Тілію бранкою. «То як тобі забава? — запитав він. — Багато вас лишилося?» — «Достатньо, — безтямно кинув Лука. — Хто ви? Де Тілія?» Той розсміявся лише. Дивний, лагідний сміх… «З нею все буде добре, — відказав він. — Ну гаразд, шануйтеся, magistrati…» На тому розмова урвалася, і довго ще потім Лука розпачливо набирав знайомий номер, проте нинішній власник телефону завбачливо вимкнув зв’язок.

Втомившись мордувати техніку, Лука жбурнув свого апарата на стіл. Той, зрушений кінетикою недбальства, здвигнувся і гепнув зі стільниці, тож хлопець був змушений стати навколішки, аби повернути свою власність. Телефон знайшовся межи столом і муром, а разом із ним назовні випурхнув лист паперу. Лука мимохіть вивільнив його і швидко озирнув — то був якийсь бланк, заповнений незнайомим акуратним письмом: імена, дати, результати обходів. Ймовірно, один із тих формулярів, що довели Луччиного попередника до стрибка з вежі, спроквола подумав хлопець, відкладаючи папірця, і саме вчасно, бо якраз тут голоси за Вітієвими дверима набули гучнішого і якогось мовби завершального звучання.

І от, нарешті, керівничі двері прочинилися, і двоє стали на порозі: Вітій, знічений, але не такий нестямний, як доти, і Мора, натомість, приголомшена, із люто зібганими вустами.

Вітій озирнув рештки свого війська і рвучко кивнув на двері парадної. Лука підскочив, мнучи скроні. За інших обставин у такий час він уже вкладався би спати, і підступна млявість хоч-не-хоч, а тьмарила думки. Клим відверто вже позіхав, а от Горган мовби й не потребував спочинку, звівшись слухняно і легко. Лука трохи забарився, фокусуючи погляд, тож йому випало стати свідком дивної оказії: підійшовши до нарадної, Горган навмисно заступив Морі шлях, і, піднявши на нього погляд, вона раптом сахнулася від