Генрі Лайон Олді - Обитель героїв

— Вона, рідна, — регоче срібнобородий.

— І що ви за це схочете?

— А нічого. Ще й самі приплатимо.

— Лізла миша за сиром, — гне своєї Санчес, — та накрилася хвостом. Який ваш у цьому інтерес?

— Спосіб новий хочемо на ділі випробувати, — пояснює старший. — За це й гроші платимо. А як побачимо, що все вдалося до пуття — з наступних плату брати будемо, і чималу. Як інтерес, підходить?

— Мимо проходить, — встав із-за столу Санчес. — А як твоя волшба гвинтом зав’ється, і виростуть у мене замість рук жаб’ячі лапи? Або драконячий хвіст із задниці вистромиться? Шукай дурних! Женіть ви їх, кузарі, копняками. Від столу подалі.

І пішов. Навіть пива не допив.

Залишилися троє на трьох. Довго срібнобородий кузарів намовляв, ще пару сулій виставив, із закускою… Перчений Лис вийшов до вітру і не вернувся — сховався, хитрун, у нору, від спокуси подалі. Перчений, він за милю чує, коли линяти час. Отут би й Міхалю з Франтішком задуматися, та бальзам з пивцем у голову вдарили, дуплетом. Надто вже завбачливо все виглядало. Ще й грошенят обіцяли…

Що було потім, Міхаль не пам’ятав. Отямився вранці, в мансарді, яку наймав у однієї приємної вдови. Довго не міг розчумати: спить він, марить, чи підхопив гнилу хворобу? Його кидало то в жар, то в холод; обстановка мансарди пливла перед очима, взявшись серпанком, і раптом проступала з неправдоподібною чіткістю, так, що найдрібнішу смітинку в найдальшому кутку можна було роздивитися. Тіло здавалося чужим, купленим у крамниці лахмітника. Міхаль здавався сам собі городнім опудалом, набитим соломою. Солома розпирала зсередини, штрикаючись гострими твердими стеблами, намагаючись вибратися назовні колючими вістрями — від жахливого свербежу він мало не збожеволів.

У кутку стирчав горбатий привид, смердів цвинтарем і грозився пазуристим пальцем: «Не чухайся, цапом станеш!» Міхаль кричав до привида, що буде чухатися, чим би це не обернулося, і чухався, і дарма — свербіж тільки посилювався.

Спасибі вдовиці: зметикувала, що постояльцеві зле, викликала казенного лікаря-дармоїда, і три дні відпоювала пожильця бульйоном зі свинячих ніжок з молоком. Лікар з’явився п’яний як чіп, грозився пустити кров, бурмотів казна-що про якогось Делірія Тременса, напевно, свого дружка по лікарському ремеслу. На фартовій «кафці» деліріями кликали тих, у кого макітру геть скнюкало, так що Міхаль образився і дав грубіянові по шиї. Та не розрахував сили — полетів лікар сторчголов за двері, на тім курс лікування й закінчився.

На четвертий ранок він прокинувся з головою ясною і порожньою до дзвону. В тілі відчувалась нестерпна легкість битія. Горбань-привид зник, цвинтарний запах вивітрився. «А чи не здох я часом?!» — з тривогою подумав злодій. Проте знайшов поруч купу млинців із сиром, прогнав недобрі думки й накинувся на їжу. Запив млинці джбаном грушевого квасу й дійшов висновку, що життя прекрасне.

Відкривши схованку, де зберігав заначку, Міхаль знайшов шкіряну торбинку із сотнею золотих дхармів, новеньких, трурського карбування. Звідки взялося золото, як воно опинилося у схованці — цього Гвоздило згадати не міг, хоч убий. Торбинка була безперечним доказом, що договір із чаклунами не привидівся сп’яну. Раз так, виходить, чаклуни зробили добру справу й пішли собі?

Інакше не заплатили б, так же ж?

Міхалю негайно схотілося перевірити свіжі таланти на ділі. Зламавши кулаком дубовий табурет, злодій обізвав себе делірієм (правий був лікар!) і вирішив від подальших експериментів подібного ґатунку втриматися. Сила є, тепер розуму треба.

А чи лишилися пальці такими ж спритними, як досі?

Перший зрізаний гаманець показав: лишилися, навіть удвічі. Ото срібнобородий, ото благодійник! Від надміру почуттів злодієві хотілося знайти чарівника та вкрасти для нього зірку з неба. Більше того: користуючись новою хваткою, Міхаль уподобав боротьбу на пальцях у таверні «XXXIII богатирі» і частенько перемагав — хоч у командній «пальцівці», хоч в індивідуальному «мізинчику», повною мірою здобуваючи захват глядачів і чесний виграш. Тут здобув і почесне прізвисько — Гвоздило. Якби він вів ощадливіший спосіб життя — за три-чотири роки назбирав би на безбідну старість, відійшов «у зав’язь». Проте жив днем сьогоднішнім: крав, пив, гуляв.

— Ти б Дядька Фарта на кпини не брав, — зауважив якось давній знайомець, Перчений Лис. — Гляди, наврочиш… За тебе винагороду вже призначили…

Гвоздило у відповідь розреготався й запитав у Лиса: куди подівся Франтішек Дубар?

— Не знаю, — похмуро відказав Перчений. — Від того дня не бачилися. Мо’, де подався кращої долі шукати…

Не доказав, плюнув і пішов.

Незабаром сталася велика облава, або, як називали її кузарі — Тупий Снопов’яз. Тиран Бадандена зволив звернути найвищу увагу на бурхливий потік скарг населення. Облаву мушерифи тиранії організували грамотно: густим гребінцем проти шерсті.

Мало кому вдалося втекти.

Сила злодія не врятувала — налягли юрбою, скрутили, дали по зубах, щоб не рипався. «Які люди! — радісно вишкірився мушериф-баші, коли Гвоздило постав перед його світлі очі. — Салам-алейкум, рахат-лукум! Агов, іфрити законності, де тут у нас найтепліший зіндан?»

Кому дісталася винагорода за його арешт, Міхаль не дізнався. Скоріш за все, радісному мушериф-баші. Зате з’ясував, що правосуддя в Бадандені вершиться без зайвих зволікань. Йому прилюдно відрубали праву руку на ешафоті, спорудженому в центрі площі Щирого Розкаяння. Добре, що руку — багато хто розпрощався з головою.

Тюремний кат, за сумісництвом — цілитель, припік обрубок смолоскипом і погнав жертву копняками: на волю із чистою совістю. Вдова двері постояльцеві не відчинила: побоялася. У мансарді залишалася схованка із заначкою «на чорний день» — чорний день настав, але як дістатися до грошей? З однією рукою по стінах не дуже полазиш. А почнеш ломитися — мушерифи прибіжать, другу руку відрубають.

Пішов у порт: крисувати по кутках.

Через тиждень куксу пойняв знайомий свербіж. «Аби тільки не загноїлася, — в розпачі думав Міхаль. — Тоді все, хана!» Замотав куксу ганчіркою. Він проклинав срібнобородого чаклуна з його витівками, лаявся і ховався від людей. А якось не витримав — розмотав пов’язку і закричав, побачивши видовище, що відкрилося.

Кукса лопнула переспілою хурмою. З неї, як із пуп’янка, визирала чудова квітка.

П’ятипала ручка дитини.

CAPUT XII

«ВОНИ ПРИЙШЛИ ПО МАГА НА СВІТАННІ, КОЛИ НІ КРАПЛІ МАНИ У ТУМАНІ…»

Гвоздило голосно сьорбнув із кухля.

— Отоді головні лиха й почалися. А я, дурень, від щастя мало зі штанів не вискочив. Дивіться-но! — рука виросла… Перчений щойно руку мою побачив, відразу сказав: «Не показуй нікому. Не пробачать. Драпай з міста, тут тобі життя не буде». Правий виявився: тижня не минуло, а вже косувати почали. Впізнавати перестали. В лице начебто впізнають, а ім’я