Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

сказати, те, що ви пристукнули Боббі, ще не страшно. Але час ви вибрали невдало, страшенно невдало, хлопчику.

Александер мовчав.

— Чому ви не озиваєтесь? Я тут сам, нас ніхто не чує, слово честі! Відчиніть і спокійно поговоримо про те, як уладнати справу.

Відповіді не було.

— Юній дамі нічогісінько не загрожує, — почекавши трохи, запевнив доктор Шерц. — Я умовив шефа зразу ж відпустити її. Правда, він має на неї великий зуб, але ми влаштуємо так, щоб вона йому не попала на очі. Як ви на це дивитесь?

— Це один варіант, — вів далі доктор Шерц. — І навпаки, якщо ви волієте залишитись, ваші справи будуть значно гірші, повірте мені. Якобс знайде спосіб викурити вас звідти, і я нічого не зможу зробити для вас. Поміркуйте над цим і вирішуйте.

Александер і не думав відповідати. Монолог Шерца потішав його надзвичайно. Йому було приємно сидіти поруч з Рут, відчувати її тепло, її дихання, вдихати запах її волосся. Він сидів би так хоч і все життя.

— Хлопче, ви чуєте? Годі вам дуріти, — не вгавав Шерц. — Невже вам хочеться дістати півфунта свинцю в живіт? Згадайте про Західну Німеччину, про п’ятдесят тисяч! Ви ж не могли забути всього, про що ми говорили з вами позавчора!.. Вам захотілося заступитися за дівчину, яка зараз з вами, але, повірте мені, ви зробили їй погану послугу, дуже погану! — він зачекав трохи і раптом запитав зовсім іншим тоном: — Чи, може, вам теж дісталося від Боббі, хлопчику? Тоді я беру вас під свій особистий захист, можете на мене покластись. От нещастя…

Стурбований тон Шерца викликав в Александера огиду. Він зіскочив з ящика, склав рупором руки і крикнув:

— Замовчіть! Робіть, що хочете, але не скигліть, будь ласка, під дверима. Зрозуміло вам чи ні?

— Цілком, — відповів Шерц, якому вже увірвався терпець, — більше нам говорити нема про що. Для дурнів закони не писані. Гуд бай, друже! Тримайтеся!

Відразу ж у двері почали з силою чимсь гатити. Бам! бам! бам! — шість разів підряд. Проте сталеві двері не піддавалися. Александер з задоволенням відчув, як Рут потягла його за руку. Він сів на ящик і обмацав своє плече: воно розпухло і дуже боліло.

За дверима зчинилася страшенна метушня. Гупали кроки по цементній підлозі, щось тягли з криком: «Раз-два, разом!» — долітав скрегіт металу: очевидно, там до чогось готувалися. Раптом за дверима пролунала автоматна черга. Хтось щось крикнув. Знову прогриміли постріли, значно гучніші. На мить стихли, потім пролунали знов.

Напевне, десь-таки двері були пробиті, бо барикада почала здригатися. В одному місці впала дошка, в іншому — з гуркотом звалився ящик. Десь проскочила куля і влучила прямо в сулію з етикеткою «Liquor ammonii hydrosulfurati» на полиці з хімікаліями. На підлогу потекла жовта рідина з запахом аміаку і тухлих яєць.

— Сконцентровані пахощі корівника, — пожартував Александер, хоч це був гумор відчаю. На очах у нього виступили сльози. Рут закашлялась. Справа дійсно поверталася так, що було не до жартів. Александер, подумавши якусь мить, схопився на ноги і потяг Рут у комірчину за лабораторією. Двері до лабораторії він замкнув, інакше за кілька хвилин гази задушили б їх.

7

Комісар Вольф і секретар Ульман вартували поблизу східної стіни. Стояв густий туман. Вони ходили по-осінньому голими грядками, перелазили через невисокі огорожі з залізного брухту та іржавого дроту. Обидва змерзли: холод і сирість забиралися в рукава, під комір, в холоші штанів.

— Може, вилізти на дерево, пане комісар?

— Не варт. Звідти теж нічого не видно.

— Котра година, пане комісар?

— Пів на дев’яту.

— Пів на дев’яту. Дякую. Мені треба поставити годинника. Мабуть, знову протопчемось тут цілий день…

— Говоріть тихше. Йдіть сюди, ми взяли праворуч, он, здається, вже мур. Між іншим, знаєте, вас слід було добре відшмагати. Навіщо ви вчора відіслали того чоловіка до Вюрцбургера! Ви теж могли вислухати його показання.

— Я й сам не знаю. А ви думаєте, пан криміналдиректор щось приховав з його показань?

— Я абсолютно нічого не думаю, колего. Розумієте? Але щось мені тут не подобається. Наш старий твердо переконаний, що цей гараж — справжнє кубло злочинців. Скоріш за все, це вони облагодили ту справу в Потсдамі. У них є броньований лімузин, американська модель. Сьогодні вночі старому підкинули анонімку, в ній говориться, що у власних інтересах він повинен припинити розслідування. Що ж це таке! Не розумію, чому Вюрцбургер досі зволікає? Чому ми не можемо зробити принаймні хоч обшук? Ось що мене цікавить. Та хіба це вперше!

— Що ви маєте на увазі?

— А, що там казати!.. Іноді мені гидко дивитись на все це.

— Я теж вважаю, що в цьому випадку ми діємо надто обережно, — погодився з ним Ульман.

— От бачите, це впало в око навіть вам. Якщо хочете знати, тут усе не так просто, треба вгадати, на яку ступить: чи втрутитися в цю справу, а чи триматись від неї подалі. Головне — аби тільки не зачепити американців. Почитайте-но, що пишуть східні газети про потсдамську історію. Досить цікаво!

— Та мені не треба й читати, я й так можу це уявити. Вони знову все валять на західних агентів та шпигунів. — Ульман засміявся.

— Еге ж, валять! Ось прочитайте-но…

Вольф витяг бумажник і дістав з нього газетну вирізку. Це було вчорашнє повідомлення «Юнайтед прес». «Військова комісія палати представників, — прочитав Ульман, — одноголосно схвалила проект закону, який надає урядові Сполучених Штатів право на оплату тих іноземних громадян, що допомагають агентам американської розвідувальної служби…»

Ульман розгублено глянув на Вольфа і віддав йому вирізку. Комісар витяг ще одну. В ній говорилося про закон, підписаний президентом Труменом 10 жовтня 1951 року, тобто два місяці тому. Законом передбачалася витрата ста мільйонів доларів виключно на фінансування шпигунів та саботажників.

Задубілі пальці Ульмана тремтіли.

— Зрештою, це не наше діло, — промовив Вольф. — Ми виконуємо свій обов’язок — і крапка. Та коли бачиш оце все, зло бере. І з’являється бажання перейти в народну поліцію. Може, там усе якось по-іншому.

— Я б на таке не пішов. Західні гроші приємніші, пане комісар, — Ульман тоненько захихикав.

— Авжеж. Тобто — поки що.

— Пане комісар, — раптом пошепки перебив його Ульман, — он перед нами наче хтось пройшов.

— Я нічого не бачив. Цей клятий туман…

Цього ранку туман то трохи розвіювався, то знову густішав. Зараз за десять кроків уже нічого не було видно. Вольф витяг з кишені плаща фляжку, відкрутив кришку, надпив трохи і, крякнувши, обтер губи.

— Хочете? Тепліше стає… якщо не