Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Виходь!

Вийшов. Провокації не боявся. Якби хотіли вбити, то вбили б.

— Мокію, вони тебе розстріляти хочуть, — шепоче Ізабелла.

— Ти що? — лякаюся я.

— Ага Сама чула, як балакали. Григорій на тебе розлючений, до мене ревнує, дурень, наполіг, що вбити тебе треба.

— Тоді тікати мені потрібно.

— Потрібно. Але спочатку мені допоможи.

— У чому?

— Я теж тікати збираюся.

— То ходімо!

— А гроші?

— Гроші?

— Гроші! Мені гроші потрібні! Я без грошей не піду.

— То що ж робити?

— Гроші в Іполита Михайловича Він з ними приїхав.

— І що?

— Допоможи взяти, а гроші ми поділимо.

— Ну ти швидка!

— Я тут уже два тижні працюю, з ким тільки спати не довелося. Мусять заплатити!

— Це точно. А де ти ключ від підвалу взяла?

— У Григорія.

— Патлатого того?

— У нього.

— А як він тобі його віддав?

— Вміти треба, — посміхається. Вона вміє.

Тихенько пішли ми з підвалу, піднялися на другий поверх, Ізабелла вказує на двері.

— Тут він.

— Добре, — кажу, а сам до виходу на балкон, який поруч.

— Ти куди?

— Двері досвідчена людина завжди замикає, а ось вікна — ні. Особливо влітку, — шепочу. Впевнений, що цей Іполит Михайлович — революціонер зі стажем, отже, двері на замок зачинив і ще стільцем припер. Такі ніколи обережності не втрачають. Я огорожу балконну переліз і кажу Ізабеллі:

— За хвилину постукаєш йому в двері. Збреши щось.

— Добре.

Я пройшов по козирку до вікна, зачаївся. Ось Ізабелла постукала, Іполит Михайлович підхопився, світло запалив. Точно, під дверима стілець, ручку тримає, сам Іполит Михайлович при револьвері. А валізка невеличка під ліжком стоїть.

— Хто там? — питає він.

— Це я, Ізабелла.

— Чого тобі?

— Та ось якось самотньо стало.

— Іди спи!

— Я вам дещо сказати мушу! — бреше вона.

— Що? — недовірливо питає він.

— Особисто мушу сказати!

— Не дури мені голову! — дратується Іполит Михайлович.

— Мокій цей, він же не Мокій, а з поліції! — шепоче Ізабелла, і мене наче по голові вдарили. Воно, може, і від пострілу над вухом таке зі мною зробилося, а скоріше від того, що почув. Стою, як дурний. Мусив же бити цього Іполита Михайловича, прикластися раз, гроші забрати і тікати. Але як заціпило мене. Між тим, він стілець швиденько відставив, двері відчинив. Ізабелла заходить, бачить мене, дивиться здивовано.

— Чого ти чекаєш?

Іполит Михайлович озирається і теж мене бачить. Тут вже спрацювала моя звичка зі служби, що краще бити першим Я вдарив, підхопив Іполита Михайловича, а Ізабелла його револьвер з руки вирвала, щоб на підлогу не загримотів. Поклали бунтівника в ліжко, я простирадло на смужки порвав, руки зв’язав, Ізабелла кляп із сорочки зробила, зав’язала рот. Потім схопила валізку. Відкрила. А там пачка асигнацій. Тлуста така пачка. Показує мені її.

— Тепер тікати можна!

— Ні, треба з хлопцями розплатитися, а то недобре якось. Скільки їм обіцяли?

— По сотні.

То ото «катьки» сунули ми під двері. І Леопольду, і Абраші, й тому німцю, який государя імператора зображував. Хотіли вийти, але двері всі зачинені. То я швиденько зв’язав простирадла зі спальні Ізабелли і з вікна спустив спочатку її з саквояжем, а потім вже сам зліз. Далі через паркан і місячною дорогою до Одеси. Біжимо, поспішаємо. Он вже і місто починається.

— А що ти ото про мене І политу Михайловичу казала? — дивуюся я. Невже, думаю, десь проколовся я? Наче ж так добре грав, що і голки не підсунеш.

— Та треба ж чимось було його зачепити. А чого не одразу бив, чому чекав? — дивується вона. А в мене від серця відлягло, бо ж думав, що старий став, коли он якась дівка викрила мене. Хоч Ізабелла зовсім не «якась». Ото була б у мене така помічниця по роботі, то які завгодно операції могли б робити!

— Чекав на тебе, щоб ти револьвер підхопила, — не визнаю я своєї слабкості.

— А ти молодець! — сміється вона. Коли я підхоплюю її за талію і в кущі! — Та ти що? Та потім! Зачекай!

— Тихо! — шепочу їй, і затихає вона, бо вже й сама чує, як копита кінські по землі б’ють. Їде хтось уночі. Ага, аж два екіпажі! Чи не поліція? Може, дізнався генерал Суботін, де я?

— Чорт! Фіма Ширман! — шепоче Ізабелла. І я справді впізнаю в пасажирі першого екіпажу свого давнього знайомого з перемотаною головою. Навпроти Фіми сидить офіціант, який обслуговував нас під час бенкету. Значить, не до Херсона він поїхав. Ось як дізналися. Промчали екіпажі, а ми ще швидше побігли.

— Мені в порт треба! — кажу їй.

— Навіщо?

— Треба!

— Давай дорогу покажу!

Невдовзі до моря вибігли. Там зупинилася вона Ну і я.

— Порт праворуч! — каже Ізабелла.

— Дякую! — киваю я.

— Ось твоя половина, — дає мені половину пачки.

— Бери собі.

— Все? — дивується вона.

— Все, — киваю. — Я живий звідти вибрався, і на тому спасибі.

— Візьми хоч гроші, які в тебе вкрали.

— Ні, не треба, вони тобі більше потрібні. Дякую тобі, Ізабелло.

— Зачекай, — каже вона і дивиться. Уважно так. — Слухай, Мокію, а їдьмо зі мною!

— Куди?

— До Неаполя! Я тобі такі місця покажу! Їдьмо!

— Та ну як? Хто мене випустить, я ж селянин!

— Та хоч кого випускають, або гроші були! А гроші є! — трусить вона грошима — Поїхали!

— Навіщо я тобі? Ти така дама, за тобою офіцерам упадати, куди мені? — дивуюся.

— Тю, та ти ж кращий за будь-якого офіцера! — посміхається вона мені і цілує.

І тут, чесно скажу, здригнулося серце моє. Бо от така жінка мене з собою кличе і від щирого ж серця, без усяких хитрощів!

І куди — до Італії! Штабс-капітан Мельников казав, що є країни хороші, а є Італія, яка взагалі рай Божий на землі. Він лише раз там був і забути не міг. Ізабелла! Італія! Губи її свіжі!

Не знаю, що б і було, якби не почув я, як у порту засурмив