Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

Улігся, ще й ковдрою вона мене вкрила. Я ото очі заплющив і думаю про те, що почув. Хитро вирішили ці негідники вчинити. Тут уже нічого не скажеш. Заляпати, значить, царя-батюшку, скориставшись гріховною пристрастю народу до всякого непотребу. Бо це ж тільки здається, що карточки ті лише гімназисти купують. Ні, знаходили ми їх і у візників, і в офіціантів, робітників, у звичайних сільських дядьків, навіть у панотців! Кожного гріх брав. А ще як підуть чутки, що на карточках сам государ із дружиною, то з руками одриватимуть, шалені гроші платитимуть, і ніяка поліція їх не зупинить! Розтечеться ця отрута по всій імперії, і почнеться неспокій, ще гірший, аніж у 1905-му році. Мені воно таке не треба, мені — щоб спокійно все, щоб я врожай ростив, а люди купували. То необхідно це зупинити. Вночі втечу — і в Одесу. Там знайду яхту генерала, нехай піднімає поліцію та козаків. А сам...

Ізабелла. Ото як тільки подумаю, і заколисує мене, наче малого в люльці. Так добре стало, що просто рай. І заснув. Попри те, що треба було турбуватися за долю імперії. Але заснув і бачив її уві сні.

Коли розбудили мене.

— Мокію, давай, твоя черга, — каже Олексій і посміхається якось непевно.

Ну, моя так моя, може, цього разу треба буде з Ізабеллою зображувати, то взагалі непогано. Дивлюся, у кутку, де все знімалося, знову зміна декорацій. Цього разу там нагородили щось схоже на штаб. А нам, мені, Абраші та Леопольду, дали солдатські однострої та чобота. От же дурники, ну де ви бачили негра в солдатському однострої? Та й жидів до армії беруть неохоче. Абищо вигадують. Коли бачу, онде і государ при мундирі, над картою схилився. У війну будемо гратися, чи що?

— Мокію, тепер підходиш і знімаєш штани, — підказує мені Олексій.

— Кому? — дивуюся я.

— Государю імператору.

— Для чого? — лякаюся я.

— А як та думаєш, дурню? — це вже патлатий кричить.

— Для різок? — аж жахаюся. Уявляю, що от знімуть, як простий солдат царя-батюшку шпіцрутенами пригощає! Це ж усю дисципліну зруйнує!

— Гірше!

— Як гірше? — дивлюся на них.

— А так. Як із жінкою робив, так і з ним роби! Чпокни узурпатора! Натягни тарана! — наказує патлатий.

— Так це ж цар!

— А тобі яка різниця? Тобі гроші платять. Давай, відпрацьовуй! — кричить мені патлатий.

— Чого ти, давай, а то ж не заплатять, — каже цей хлопець, який на государя схожий. Ну, не государ, а двійник його. Розмовляє з акцентом, чи то німець, чи литвин якийсь. Каже і штани з себе знімає.

— Ні, — кажу я. — Ні! З жінкою можу, а з чоловіком — ні! — відступаю.

— Давай! А то застрелю! — кричить патлатий і револьвер на мене наставив. Точно ж застрелить, негідник такий. — Давай!

— Що я дам? — спускаю я штани. За ці дні призвичаївся я штани спускати. — Ось, самі подивіться, що я дати можу? Ніяк я з чоловіком. Ніяк!

— Та я тебе застрелю! — ніяк не вгамується патлатий.

— Зачекай! — я штани натягнув, бо з голою сракою вмирати ганебно якось. — Тепер стріляй! — зітхаю. Сподівався, що не вистрелить негідник цей, але помилявся. Вистрелив би він, бо дуже вже мене ненавидів, та Іполит Михайлович прибіг.

— Припинити! Що відбувається? — питає. Розповіли йому.

— Ваша благородь, ну не можу я, — пояснюю. — Це ж гріх, у пеклі за таке горіти! Краще вбийте, аніж до такого примушувати. Не можу!

— Вбити? — перепитує Іполит Михайлович, і якось аж страшно мені від його посмішки стає. — Добре, вб’ємо. Пішли.

Він теж при револьвері, узяв мене за барки й повів уперед себе.

— Не треба! — це Ізабелла. Хотіла до мене кинутися, а патлатий її перечепив, за волосся схопив і револьвер приставив.

— Стій тут, сучко!

Я, було, сіпнувся, але Іполит Михайлович револьвером у спину мені натиснув. Мовляв, щоб не дурів я. Повів по коридору, де я підслуховував, але пройшов далі, до іншої кімнати, а потім як засвітить мені по голові рукояттю револьвера. Ногою підштовхнув і запхав до кімнати. Впав я на підлогу, тільки хотів підніматися, а відчуваю револьвер у потилицю вперся.

— То будеш робити, що ми кажемо? — питає гучно Іполит Михайлович, мабуть, щоб аж у залі було чутно.

— Не можу я! Не можу з чоловіками! — верещу я. Сподівався, що ще будуть лякати мене, примушувати, а тут постріл.

І помер я. Наче хтось на свічку дмухнув, і настала темрява У вухах дзвін якийсь. Почав я «Отче наш» читати. Подумав, що дарма мені на хуторі не сиділося. Все хапався за справи якісь, на небезпеку наражався, ось і дошукався. Зариють мене десь в землі чужій, ніхто і не дізнається, що сталося з Іваном Карповичем А ще і справу не виконав.

Ото лежав я, все чекав, коли душа моя вийде з тіла і полетить на небеса, щоб чекати Страшного Суду. При смерті душа з тіла виходить, і далі вже сама. Тільки чи полетить до неба, чи така обтяжена гріхами, що на землю впаде. Ото про це думав, а потім відчув щось мокре на щоці. Рукою доторкнувся. Мокре і липке. Ще помацав — кров з вуха тече. Потом якось здогадався, що мертві кров свою не мацають. Перевернувся. Темрява. Сів. У голові гуло. Спробував підвестися. Почало нудити.

Отак і сидів. Здогадався, що Іполит Михайлович той вистрелив над вухом, а не в голову. Стріляв, щоб інших налякати. Хитрий. Думав про нього, а потім згадав, як Ізабелла спробувала мене захистити. Хто я їй? А спробувала. Хоч ризикувала. Ото давай про неї думати. Так думати, що чомусь аж розплакався я від замилування. Ліг під стіночку і уявляв її. Згодом таки підвівся, почав стіни і двері обмацувати. Але міцно все зроблено, ані шпарини. Цікаво, що ж тепер, уб’ють мене чи ні? Походив я по кімнатці цій і всівся чекати. Невідомо чого, але навряд чи хорошого. Сидів довго, потім заснув. А вночі почув, як ключ у дверях клацає. Відчинилися вони трохи.

— Мокію! Мокію! — пошепки, Ізабелли голос, який мені наче пташки з райського саду.

— Тут я, — відповідаю їй