Маргарет Етвуд - Оповідь Служниці

class="p1">Я встаю, непевним кроком іду через кімнату. Трохи запинаюся біля фонтана, мало не падаю. Це підбори. Без підтримки Командорової руки втрачаю рівновагу. Кілька чоловіків дивляться на мене, здається, радше здивовано, ніж із хіттю. Я почуваюся дурепою. Виставляю перед собою ліву руку, зігнуту в лікті, з ярликом. Ніхто нічого не каже.

Розділ 38

Я знаходжу вхід до жіночої вбиральні. Там досі написано «Пані» гнутими позолоченими літерами. До дверей веде коридор, за столом біля них сидить жінка, дивиться, хто заходить і хто виходить. Вона літня, у пурпуровому східному халаті, із золотими тінями на повіках, але я впізнаю в ній Тітку. На столі — електричний батіг, ремінець на зап’ястку. Тут не байдикують.

— П’ятнадцять хвилин, — каже вона мені та простягає прямокутник пурпурового картону зі стосу на столі. Це наче примірочна в старих крамницях. Чую, як наступній жінці вона каже:

— Ти щойно тут була.

— Мені знову треба, — просить та.

— Перерва раз на годину, — каже Тітка. — Правила ти знаєш.

Жінка починає скигливо протестувати. Я відчиняю двері.

Пам’ятаю це місце. Зона для відпочинку, легке рожевувате світло, кілька м’яких крісел і софа зі світло-зеленими бамбуковими пагонами на оббивці, над ними — настінний годинник у золотій філігранній рамі. Дзеркало звідси не забрали, воно стоїть, видовжене, навпроти софи. Тут варто знати, який у тебе вигляд. У стіні арка, що веде до ряду кабінок, теж рожевих, умивальників та інших дзеркал.

Кілька жінок сидять у кріслах та на софі, знявши туфлі, курять. Вони дивляться на мене, коли я заходжу. У повітрі аромат парфумів і застарілого диму, запах робочої плоті.

— Новенька? — питає одна з них.

— Так, — кажу я, роздивляюся, шукаючи Мойру. Її ніде не видно.

Жінки не усміхаються. Повертаються до куріння так, наче це вкрай серйозна справа. У задній кімнаті жінка в костюмі кішки із хвостом з оранжевого штучного хутра підправляє макіяж. Я наче за лаштунками: грим, дим, матеріали ілюзій.

Я стою вагаючись, не знаю, що робити. Не хочу питати про Мойру, не знаю, чи це безпечно. Тоді лунає звук змиву — і Мойра виходить з рожевої кабінки, чимчикує до мене; я чекаю знаку.

— Усе гаразд, — каже вона мені й іншим жінкам. — Я її знаю.

Тепер інші усміхаються і Мойра обіймає мене. Я охоплюю її руками, жорсткі планки її корсету впиваються в мою грудну клітину. Ми цілуємо одна одну в щоки. Відсторонюємося.

— Страхопудало, — каже вона й шкіриться. — Вигляд, як у вавилонської блудниці.

— Хіба не такий має бути вигляд? — перепитую я. — А в тебе такий вигляд, наче тебе кішка по землі поваляла.

— Так, — погоджується вона, підтягуючи своє декольте. — Не мій стиль, і ця штука ось-ось розвалиться. Хоча б вони притягнули сюди когось, хто знає, як це робити. Тоді можна було б дістати хоч щось підходяще.

— Ти це вибрала? — питаю я. Можливо, справді обрала його з-поміж інших, бо він не такий зухвалий. Принаймні просто чорно-білий.

— Ото вже ні, — каже вона. — Урядове забезпечення. Гадаю, такою вони мене бачать.

Я досі не можу повірити, що це вона. Знову торкаюся її руки й починаю плакати.

— Не треба, — каже Мойра. — Очі розмажеш. Усе одно часу немає. Посуньтесь, — це вона каже двом жінкам на софі, у своїй звичній грубій безапеляційній манері, і, як завжди, їй це сходить з рук.

— Моя перерва все одно скінчилася, — мовить одна з них, убрана в ніжно-блакитну грацію на шнурівці й білі панчохи.

Вона встає, потискає мені руку. Каже:

— Ласкаво просимо.

Інша жінка послужливо посувається, ми з Мойрою сідаємо. Перше, що робимо, — знімаємо взуття.

— Що ти в біса тут робиш? — тоді питає Мойра. — Не те, щоб я не була рада тебе бачити. Але тобі це не надто добре. Що накоїла? Сміялася з його прутня?

Я дивлюся на стелю.

— Тут жучки є? — уточнюю. Обережно, кінчиками пальців, витираю навколо очей. Пальці забарвлюються в чорний.

— Напевно, — каже Мойра. — Хочеш сигарету?

— Залюбки.

— Слухай, — звертається вона до сусідки. — Позичиш одну, добре?

Жінка щедро простягає сигарету. Мойра досі вправно позичає. Це викликає в мене усмішку.

— З іншого боку, може й не бути, — продовжує вона. — Навряд чи їх хвилює те, що ми можемо сказати. Вони вже чули більшість із того, і все одно звідси ніяк не поїхати, хіба що в чорному фургоні. Але це ти маєш знати, якщо вже тут опинилася.

Я притягую її голову до себе, щоб можна було шепотіти на вухо.

— Я тимчасово, — кажу їй. — Тільки на сьогодні. Мене тут взагалі не має бути. Він провів мене контрабандою.

— Хто? — пошепки питає Мойра. — Той гівнюк, з яким ти? Був він у мене, фігня.

— Це мій Командор, — відповідаю. Вона киває.

— Дехто з них це робить, їх таке заводить. Це наче їбатися на вівтарі чи щось таке: ваші мають бути такими непорочними посудинами. Їм весело бачити вас розмальованими. Чергове довбане сп’яніння від влади.

Таке мені на думку не спадало. Я приміряю це на Командора, але для нього таке видається надто простим, надто грубим. Звісно ж, його мотивація тендітніша. Але, можливо, мене до таких думок підштовхує марнославство.

— Нам небагато часу лишилося, — продовжую я. — Розповідай мені все.

Мойра знизує плечима.

— А який сенс? — каже. Але знає, що сенс є, тож розповідає.

Ось що вона каже, переважно пошепки. Не пам’ятаю точно, бо не мала змоги записати. Як можу, заповню це за неї — часу було мало, тож вона просто дала мені лише обриси. Розповіла вона мені це за два прийоми: ми змогли й другу перерву провести разом. Спробую, щоб це прозвучало якомога більше схоже на Мойру. Так можна втримати її серед живих.

— Я лишила ту стару відьму Тітку Елізабет зв’язаною, як різдвяну індичку, за пічкою. Хотіла вбити її, справді хотіла, але тепер я рада, що не зробила цього, бо все склалося б значно гірше. Мені не вірилося, що вийти з Центру буде аж так просто. Я в тому коричневому дранті просто вийшла з воріт. І йшла так, наче знала, куди, доки не зникла у всіх з очей. Чіткого плану в мене не було, то не була організована акція, як вони думали, хоча коли намагалися вибити з мене інформацію, я чимало вигадала. Таке робиш, коли до тебе підходять з електродами і всякими такими штуками. Тобі байдуже, що ти верзеш.

Я відвела плечі назад, підняла підборіддя й маршувала, намагаючись придумати, що робити далі. Коли розганяли пресу, забрали чимало жінок, яких я знала, то подумала, що решту