Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

подумали, що йдеться про набої. Караваджо нахилився до миготливих вогників. Вони виявилися равликовими черепашками, наповненими маслом. Чоловік оцінив поглядом довгий ряд, їх тут було, мабуть, із сорок.

— Сорок п’ять, — промовив Кіп, — як років у цьому столітті. Там, звідки я прийшов, ми святкуємо і його вік теж, а не лише свій.

Хана пішла вздовж свічад, тримаючи руки в кишенях. Кіп любив, коли вона отак ходила. У такі миті вона була легка й розслаблена, наче подарувала свої руки темній ночі і тепер рухалася без них.

Караваджо здивувався, побачивши на столі три пляшки червоного вина. Він підійшов, прочитав написи на етикетках і розгублено похитав головою. Знав, що сапер не питиме. Усі три пляшки вже були відкорковані. Мабуть, Кіп знайшов у бібліотеці підручник з етикету. Потім Девід побачив кукурудзу, м’ясо й картоплю. Хана взяла сапера за руку й повела до столу.

Вони їли, та пили, і дивувалися терпкості вина й смаку м’яса. Незабаром пішли виголошуватись очманілі тости за сапера — «видатного фуражира» — і за англійського пацієнта. Потім пили одне за одного, і Кіп приєднався, цокаючись склянкою води. Саме тоді він розповів про себе. Караваджо спровокував його на відвертість, а сам слухав одним вухом, вставав, обходив навколо столу, нипав туди-сюди, насолоджуючись усім, що відбувалося. Він хотів, аби ці двоє побралися, і намагався натякнути їм, але правила їхніх стосунків здавалися доволі дивними. Що ж він робив у цій ролі? Чоловік сів. Він задивлявся, як згасають один за одним вогники. У равликову черепашку вміщалося небагато масла. Кіп час од часу вставав і доливав у них рожевий парафін.

— Ми мусимо зберегти їх до опівночі.

Далі розмова зайшла про таке далеке тепер звідси бойовище.

— Коли закінчиться війна з Японією, всі нарешті вирушать додому, — сказав Кіп.

— А куди збираєшся ти? — поцікавився Караваджо.

Сапер повернув голову, наполовину кивнув, наполовину заперечливо похитав і посміхнувся. Тож Девід розговорився, звертаючись здебільшого до Кіпа.

До столу обережно підійшов пес і поклав голову на коліна Караваджо. Сапер попросив розповісти ще про життя в Торонто, наче в цьому місці траплялися особливі дива. Сніг, який вкривав місто, крига, котра полонила гавані, літні пороми, коли люди ходили на концерти. Насправді його цікавила хоч найменша підказка, котра допомогла б зрозуміти Ханин характер, але вона нашорошено сиділа поруч і відводила Караваджо подалі від історій про певні події свого життя. Дівчина хотіла, щоб Кіп знав її лише теперішню, можливо, більш зломлену, чи співчутливу, чи жорсткішу, чи пристраснішу, ніж та дівчинка чи дівчина, яка була тоді. Те її життя складалося з мами Еліс, тата Патріка, мачухи Клари і Караваджо. Вона вже називала Кіпові ці імена, наче вони були її посвідками, її посагом. Вони були бездоганні й не давалися для обговорення. Вона використовувала їх, як авторитетні імена з книжки, на котру можна посилатися у відповідь на чиєсь зацікавлення, як правильно зварити яйце чи нашпигувати часником ягня. Жодне їхнє слово не викликало сумнівів.

А зараз — будучи трохи напідпитку — Караваджо розповідав, як Хана співала «Марсельєзу», хоча вже й згадував якось про це.

— Так, я чув цю пісню, — відповів Кіп і наспівав її.

— Ні, ти мусиш співати голосно, — заперечила дівчина. — Її співають стоячи!

Вона підвелася, зняла тенісні черевики й вилізла на стіл. Біля її босих ніг з останніх сил миготіли чотири вогники в черепашках.

— Демонструю для тебе. Отак треба вчитися співати, Кіпе. Це для тебе.

Вона заспівала, і голос полинув угору над останніми каганцями, над освітленим вікном англійського пацієнта, до темних небес, під якими хиталися тіні кипарисів. Хана вийняла руки з кишень.

Кіп уже чув цю пісню у військових таборах, де чоловіки співали її гуртом в особливі моменти, наприклад перед початком товариського футбольного матчу. Караваджо теж чув її впродовж кількох останніх років війни, і це йому ніколи не подобалося, він не любив таке виконання. У своєму серці він зберігав Ханин спів, почутий багато років тому. А зараз він слухав із особливим задоволенням, бо дівчина знову співала, хоч її спів відчутно змінився. Вже не було тієї пристрасті, як у шістнадцять, але голос відлунював між ніжними кружальцями світла і ховався в темряві. Вона співала так, наче пісня була вкрита рубцями й жодна людина в світі не змогла б скласти докупи усі ті сподівання, про які в ній ішлося. П’ять років, які передували двадцять першому дню народження сорок п’ятого року двадцятого століття, змінили виконання. Пісню виводив голос стомленого мандрівника, самотнього проти всіх негараздів і небезпек. Вона стала новим заповітом. Пісня більше не звучала впевнено, співак перетворився на одинокий голос, котрий здіймається проти могутніх владних хребтів. Тільки в одному не було сумнівів. Самотній голос — єдина незіпсована річ на світі. Пісня світла з черепашкового каганця. Караваджо зрозумів, Хана співала в унісон із серцем сапера.

Були ночі в наметі, коли вони не розмовляли чи навпаки — розмовляли до світанку. Вони не знали наперед, що станеться, чи винирнуть друзки чийогось минулого на поверхню, чи ж їхні дотики залишаться мовчазними і безіменними посеред темряви. Близькість її тіла чи шепоту у вухах, коли вони лежали на надувній подушці, котру Кіп наполегливо надував і використовував щоночі. Його зачарував цей західний винахід. Хлопець шанобливо випускав уранці повітря і складав подушку втроє, і так упродовж усього шляху Італією.

У наметі Кіп притулявся до Ханиної шиї. Він розчинявся в моментах, коли дівчина пошкрябувала його шкіру. Або коли припадав ротом до її уст, притискав тілом її руки.

Вона співає й мугикає. У темному наметі юнак здається їй напівптахом — легкий, наче пір’їнка, із холодним металевим кільцем на зап’ястку. Коли він залишається з дівчиною в темряві, хоч би де це було, Кіп рухається повільно, не встигає за цим світом, хоча вдень ковзає між усім, що його оточує, наче колір, який перетікає в інший відтінок.

Уночі він ціпеніє. Хана не може побачити звичного порядку та дисципліни, коли не ловить його погляд. У такі миті неможливо віднайти ключ до його серця. Всюди вона наштовхується на порожні дверні отвори. Наче його органи — серце, ребра — можна побачити крізь шкіру, наче слина на її руці набуває кольору. Він зрозумів її смуток до найменших дрібниць, краще, ніж будь-хто інший. Так само й вона осягнула незбагненні шляхи його любові до небезпечного старшого брата.

— Мандри в нашій крові.