Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

до Кетрін знову і вклав язиком блакитний пилок до її вуст. Ми так робили колись. Нічого не сталося. Я відхилився, набрав повні груди повітря й знову припав до неї. Відчув слабке тремтіння, коли торкнувся її язика.

А потім з неї вирвався жахливий передсмертний хрип, лютий і такий близький, що простромив мене наскрізь. Тіло Кетрін здригнулося, ніби від потужного електричного розряду, та сповзло до розмальованої стіни. Смерть увійшла в жінку, вона сіпнулась і впала мені на коліна. У печері темніло. Її шия смикалася — туди-сюди.

Я знаю, що демони плетуть свої вигадливі сіті. У дитинстві мені розповідали про демонічну коханку. Це була історія про вродливу спокусницю, котра заходить до кімнат молодих чоловіків. І чоловік, якщо він мудрий, має запропонувати їй повернутися, бо в демонів і відьом немає спини, а лише те, що вони хочуть вам запропонувати. Що я зробив? Якого звіра вселив у неї? Гадаю, розмовляв із нею понад годину. Чи я був її демонічним коханцем? Чи був я Медоксовим демонічним другом? Ця країна — чи це я уклав її карту й перетворив на місце для війни?

Важливо помирати в святих місцях. Це одна з таємниць пустелі. От Медокс і пішов до церкви в Сомерсеті, до місця, котре втратило свою святість, і здійснив те, що здавалося йому святим вчинком.

Коли я перевернув Кетрін, усе її тіло було вкрите яскравим пігментом. Трави, й каміння, і сонце, і акацієва зола мали подарувати їй безсмертя. Тіло притислося до священних кольорів. Лише стерлася голубінь з очей, перетворивши їх на безіменну голу мапу без зображень, де немає ані озера, ані темної громади гір, які розляглися північніше від регіону Борку-Еннеді-Тібесті, ані лаймового віяла в тому місці, де Ніл зустрічається з розкритою долонею Александрії на краю Африканського континенту.

Немає й назв племен, кочівників за переконанням, які перетинають монотонну пустелю і бачать лише яскраве світло, віру та кольори. Тут будь-який камінь, чи знайдена металева скринька, чи кістка отримує свою порцію любові й безсмертя в руках молільника. Це велич країни, в яку моя кохана входить і частиною якої стане. Ми помираємо, складаючись із розмаїття коханців і племен, смаків, які ми проковтнули, тіл, у які ми пірнули і плили ними, наче ріками мудрості, характерів, на які ми видряпувались, як на дерево, страхів, у котрих ми ховалися, наче в печерах. Хотів би, щоб усе це з’явилося позначками на моєму тілі, коли помиратиму. Я вірю в таку картографію — людина має бути позначена природою, а не просто наносити свої імена на мапу, мов імена багатіїв на будинках. Усі ми складаємо общинну історію, перетворюємося на общинні книги. Ніхто не володіє нами, і ми не моногамні у своїх смаках чи досвіді. Усе, чого я прагну, — пройтися землею, для якої не існує мап.

Я поніс Кетрін Кліфтон у пустелю, де пишеться общинна книга місячного сяйва. Ми йдемо серед шепоту криниць. Серед палацу вітрів.

Алмаші повертає обличчя вбік і вдивляється в нікуди або, можливо, в коліна Караваджо.

— Хочеш іще трохи морфію?

— Ні.

— Що тобі принести?

— Нічого.

Cерпень

Караваджо спустився темними сходами до кухні. На столі лежить трохи селери та ще не помитого турнепсу. Приміщення освітлюється лише вогнем, який Хана несподівано вирішила запалити. Вона сидить спиною до нього і не чує його кроків. Життя на віллі розслабило чоловікове тіло, розшморгнуло жмути натягнутих нервів, тепер його рухи здаються недбалішими, а він сам — кремезнішим. Лише нечутна хода не змінилась. Інакше Караваджо втратив би ефективність, а жести його сповнилися б сонливості.

Він посунув стілець, і Хана повернулася, зрозумівши, що вона не сама в приміщенні.

— Привіт, Девіде.

Він привітно підняв руку. Відчув, що занадто довго блукав пустелями.

— Як він?

— Виговорився й заснув.

— Він той, на кого ти подумав?

— З ним усе гаразд. Хай собі живе.

— Я так і думала. Ми з Кіпом упевнені, що він англієць. Кіп узагалі вважає диваків найкращими людьми. Він колись працював з одним таким чоловіком.

— Справді, Кіп схожий на дивакувату версію мене самого. До речі, де він?

— Він щось зводить на терасі й не хоче, щоб я бачила. Це до мого дня народження. — Хана підводиться від камінної решітки й витирає одну руку об передпліччя другої.

— До твого дня народження я розповім тобі невеличку історію, — пропонує чоловік.

Вона пильно дивиться на нього.

— Лише не про Патріка, гаразд?

— Трохи про нього, але більше про тебе.

— Я поки не можу слухати ці історії, Девіде.

— Батьки помирають, а ми продовжуємо любити їх, як тільки можемо. Не ховай його у своєму серці.

— Поговоримо, коли вивітриться твій морфій.

Дівчина підійшла до чоловіка, обійняла, здійнялася навшпиньки і поцілувала в щоку. Він міцно притис дівчину, і його щетина нагадала її шкірі пустельні піски. Таким він їй більше подобався, раніше чоловік забагато часу приділяв своїй зовнішності. Патрік жартома казав, що проділ у Девідовому волоссі рівнесенький, як Йонґ-стрит опівночі. В її минулому Караваджо рухався, наче бог. Тепер він трохи розповнів, увесь ніби посірів і став більш земним і дружнім.

Сьогодні вечерю готував сапер, і Караваджо від цього було мало радості. Йому здавалося, що хлопець псує третину їжі. Кіп назбирав овочів і подавав їх ледь готовими — суп, який варився кілька хвилин. Чергова пуританська страва, а зовсім не те, чого хотілося б Девіду зараз, після виснажливого дня, проведеного в розмовах із чоловіком нагорі. Він відчинив шафку під умивальником. Там лежав шматок висушеного м’яса, загорнутого у вологу ганчірку. Чоловік відрізав кілька скибочок і поклав до кишені.

— Я можу відучити тебе від морфію, ти ж знаєш, я хороша медсестра.

— Ти оточена божевільними…

— Так, думаю, ми всі несповна розуму.

Коли Кіп погукав їх, Хана й Девід вийшли з кухні й побачили, що довкола кам’яної балюстради на терасі сяють вогні.

Караваджо це нагадало гірлянди електричних свічок, які нерідко можна було знайти у запилюжених церквах, і він подумав, що хлопець зайшов занадто далеко, забравши їх із каплички, хай навіть у Хани й свято. Дівчина притулила долоні до обличчя та повільно рушила вперед. Навколо ні вітерця. Ханині ноги й стегна рухалися, розтинаючи сукню так, наче це була вода. Тенісні черевики безшумно пересувалися камінням.

— Коли я копав, збирав усюди порожні черепашки.

Спочатку вони не зрозуміли,