Юрій Павлович Винничук - Місце для дракона

вже таки справжній герой. Оно – кілька днів, як з’явився, а вже торбаністи оспівують його подвиги. Та й лицарі, що прибули до Люботина із західних земель, тамуючи заздрість, не скупилися на похвалу. Хто-хто, а вони начулися багацько про його мандри і лицарські вчинки. Такому престол хоч зараз віддай. З’явився б він раніше, може, і не треба було затівати нового герцю. Бо й так зрозуміло – кращого жениха для Настасії годі шукати.

– Так, я волів би, щоб його не було, – сказав князь до воєводи. – Жених уже є. На дідька тепер той герць здався?

– Якби не герць, то й пан Лаврін би тут не з’явився.

– Та воно-то так… Але де певність, що саме він уб’є дракона? Я б хоч зараз за нього дочку видав. І не можу. Через той герць.

– Справді… Може таке статися, що він заґавиться, а хтось інший і зарубає змія.

– Отож пак. Що ж його чинити? Такий чоловік! Ну, самі скажіть – хто більше вартий престол посісти?

– Вам не догодиш… Як першого разу було, то на долю все поклалисьте. Хто уб’є – той уб’є. Та ба – дракон з печери не виповз. А тепер як дракон згодився, то вам уже, бач, не кого-небудь давай, а найліпшого.

– А ви б на моєму місці не так?

– Хто його зна… Тільки ж треба рахуватися з тим, що є. Тут справді, як доля захоче. А вона може й Кельбаса вибрати.

– А я про що кажу? От-от – Кельбаса! А цей чортів Кельбас проїсть і проп’є всеньке наше князівство, мов гаман червінців. Хіба ні?

– Я й не перечу. Але чим же ви зарадите?

– Е-е, пане Антосю, на те в мене й голова, а не макогін, аби я раду шукав. От поміркуймо… Дракон проти натури своєї не піде – виповзти виповзе, але битися не буде. Це ж ясно. Ну, рикне там, ще щось, але крові не проллє. Правда?… А якщо я так делікатно-делікатно натякну панові Лавріну про те, га? Щоб, мовляв, не боявся він, а сміливо пер на змія. Що, мовляв, змій цей зовсім не страшний. А навіть навпаки – трошки теє… – Князь покрутив пальцем біля скроні. – Що ви на це?

– А я на це вам скажу, що дурний вас піп хрестив. Ви вже мені вибачайте, ваша світлість, за різке слово, але так воно є. То ви охкаєте, який той пан Лаврін шляхетний, а то хочете враз усю його шляхетність свині під хвіст пошпурити. Чи ви не бачите й досі, який це чоловік? Та він же тоді на герць ваш тільки плюне.

– Чого то ви розкричалися, ніби в себе вдома?! Ич який! Розперезався! Ви мені, пане Антосю, не забувайтеся! Хто тут князь – я чи ви?

– Та вже ж не я. Тільки ж ви дурницю ляпнули, от я й…

– Ну, вже таки й дурницю! – надувся князь. – Я ж міркую. Різні фортелі обмислюю. А ви замість того, щоб якось так ввічливо та не дуже різко пояснити, що ось так, мовляв, і так, починаєте голос підвищувати. Негарно це з вашого боку.

– Вибачайте… Але мусите якого іншого фортеля вигадати, бо цей, хай мене качка копне, не вигорить. І, знаєте, є в мене одна гадка… А що, як дракона попросити… Йому ж, прецінь, все одно… щоб він піддався не кому іншому, а лише тому, хто матиме на шоломі, наприклад, голубу стяжку?

– Пане Антосю! Та ви мудра голова!

6

На світанку два вершники вигулькнули з густого туману й спинилися біля печери. Годі було пізнати князівну в постаті, закутаній у чорний плащ.

Дракон, почувши умовний стукіт, відсунув брилу.

– Ви вже прийшли?

– Так, завтра герць. Я прийшов попрощатися з тобою і просити ще одну послугу… Мені, розумієш, грає велику ролю, від чиєї руки ти загинеш… Адже це має бути людина, котра небавом стане володарем Люботина… А мені зовсім не байдуже, кому дістанеться престол… та й донька… Тому я просив би тебе… якщо це можливо… Якщо тобі буде не важко… е-е…

– Кажіть. Я на все згоден.

– Так от… один з лицарів матиме на шоломі голубу стяжку.

– Я все зрозумів.

– Ну що ж… тоді… пробач мені, що так склалося… повір, я дуже шкодую… А дочка нехай лишиться в тебе.

– Добре.

– Твої вірші…

– Я залишу їх тут, на могилі… Ви збережете їх?

– Збережу.

– А мене поховайте біля мого вчителя.

– Я все зроблю. Прощавай.

Князь поплентався з галявини. Поки йшов, увесь час його підстьобувало бажання озирнутися, та він пересилив його. «Я повинен бути сильним, я – князь, – шепотів собі, – я зробив усе, щоб врятувати Люботин. Ніхто мене не осудить».

Розділ VI

1

– Ой, як гарно! Які тут квіти! – Настасія зачудовано роззиралася по галявині. – Боже, у нашому замку одне павутиння і темрява, а тут так чудесно! Я, здається, не привіталася?… Пробачте, а ви не бачили дракона? Кажуть, він живе у цій печері. Мене тато привіз, щоб я сиділа тихенько в куточку чекала, поки визволять.

Дракон лежав на траві й кліпав очима від здивування. Що це за жарти? Дивиться на нього і питає, де дракон. Так от які ці жінки! Хоч перед смертю дізнаюся, що воно за птиця. Він звівся на ноги і спитав голосом якомога ніжнішим:

– Хіба не видно, що я і є дракон?

– Ви? Дракон? Боже мій! Хто б подумав! Але ви зовсім-зовсім, ну ані от настілечки не страшний! Я навіть можу підійти до вас і погладити по носі… Можна?

– О, ясна панно, це для мене велика честь… – Він аж замружився від задоволення, коли князівна провела теплою долонею по його прохолодному носі. – Але, скажіть, будь ласка, якщо я не схожий на дракона, то на кого?

– На великого-великого метелика.

– Правда? – Він засоромився й опустив очі.

– Я, знаєте, як увійшла, відразу подумала: «Який гарний метелик!» Навіть збиралася звернутися до вас: «Привіт, Метелику! А де дракон?»

– Мені було б дуже приємно… У снах я не раз був метеликом, пурхав серед квітів. Це були найсолодші сни.

– Ну от ми й познайомились. Я вас буду називати Метеликом. А ви мене Настунею. Гаразд?

– Мене ще так гарно ніхто не називав. Лише пустельник, коли казав «сину».

– А мені… мені снилося – ой, тільки нікому не розповідайте! – мені снилося, що я маленька-маленька дівчинка, а коли прокидалась, то заливалася слізьми, що вже доросла. Це так гидко – бути