Володимир Миколайович Войнович - Малиновий пелікан

намагаючись озлобити народ, образити і збудити в ньому революційні настрої, вони діють неузгоджено, невинахідливо і спроквола, що видно по результатах. Як не стараються, а поки що зуміли тільки збудити, і це було неважко, незначну частину так званих креаклів і сітьових хом’ячків, а до серця народу, до його печінок і підшлункової залози достукатися поки що не можуть.

Я звелів усім з’явитися до дев’яти нуль-нуль і суворо попередив, що хто не прийде, буде позбавлений мандату, чим добився відразу стовідсоткової явки. Під’їжджаючи до будинку Думи, я побачив: вся площа заставлена «мерседесами», «ягуарами», «майбахами» і «ролс-ройсами» настільки щільно, що навіть велосипеда мого нікуди приткнути. Довелося зоставити його на протилежній площі, пристебнувши замком до пам’ятника Карлу Марксу. Я хотів з’явитися в Думу інкогніто, що в мене не вийшло, бо, як невдовзі вияснилося, я зовні сильно відрізнявся від тих, хто зібрався тут вислухати мою промову.

Спочатку я увійшов до порожнього вестибюля, у кутку якого стояв великий агрегат, схожий на промисловий рефрежиратор. Розпечений до червоного, він видавав якісь звуки, схожі одночасно на скрип старого крісла, скрегіт металу, плач немовляти і шелест паперу. Він якось смикався, підстрибував, хилився то на один бік, то на другий і невідомо, що натворив би, якби не був прив’язаний до стіни двома товстими сталевими тросами, наче Прометей до скелі. Чимось він скидався на якогось звіра, що рвався на волю: два червоних ока затято переморгувались між собою, а з роззявленої пащеки з кулеметною швидкістю вилітали аркуші паперу з віддрукованим текстом. Аркуші самі по собі на підлозі складалися в стоси, а стоси в купи, що їх ледве-ледве встигали підхоплювати, вантажити на візки і кудись відвозити вантажники в синіх спецівках з підтяжками.

Доки я спостерігав роботу цього дивного агрегату, до мене наблизився не Перодер, але чоловік, схожий на Перодера тим, що був також з пеліканячим дзьобом. Низько поклонившись і вдарившись дзьобом у паркет, цей чоловік назвав мене Перодером, а про себе сказав, що він голова нижньої палати цього закладу і прізвище його Заморошкін. На його запитання, чи є в мене якісь запитання, я запитав його, що це за агрегат, який поводить себе таким дивним чином.

– Хіба ви не зрозуміли? – здивувався Заморошкін. – Це наш знаменитий принтер, що збісився. Дуже надійний апарат. Видає дві тисячі законів за хвилину і при цьому ніколи не ламається, оскільки не вникає в їхній зміст.

Пояснивши все це, Заморошкін взяв мене під руку і попросив пройти з ним до сусідньої зали, де мене вже чекають, зібравшись у повному складі, депутати.

Входячи в це просторе приміщення з мармуровими колонами і багатоярусними люстрами, я почув спершу неясний, але потужний гул, який раніше бував в громадських лазнях і на вокзалах, а коли зовсім увійшов, побачив натовп істот, які видались би мені дуже дивними, якби до цього я не був уже підготовлений. Це були люди всі до одного в рожевих цивільних костюмах і сукнях, у рожевих військових мундирах, в основному генеральського звання, і всі з рожевим волоссям. У кого свого волосся не було, ті носили перуки з рожевого пір’я. І обличчя усіх замість носів були прикрашені пеліканячими дзьобами, зробленими з різного матеріалу. У кого пластмасові, у кого бляшані чи навіть картонні, і тільки у Заморошкіна, що мене супроводжував, – з чистого перламутру. Я запитав Заморошкіна, чому вони всі з дзьобами і чому з різними.

– Ви що, – запитав я, – всі також перевтілилися, як Перодер?

– Ні, – відповідав Заморошкін, – що ви! До нашого колишнього, але все ще любимого Перодера нам далеко. Він перевтілився реально, а ми, щоби бодай трохи на нього скидатися, поки що носимо дзьоби штучні, але різні, відповідно до чину. У рядових депутатів картонні, у голів комітетів бляшані, у керівників фракцій бляшані оцинковані, у спікера палати – вищої якості.

Я придивився – і справді. Дзьоб його, перламутровий, зроблений вишукано, але все-таки видно, що натуральною частиною голови не є, а прикріплений до неї прозорим скотчем. Я окинув зором все приміщення. Зі звичайними людськими головами тут були тільки люди, що належали, як я зрозумів, до обслуговуючого персоналу: тітоньки, що сиділи біля важких дверей в зал глядачів, грудаста буфетниця і декілька чоловіків у темних костюмах і темних окулярах – співробітники секретної служби. Пелікано-люди стояли групами, обговорюючи якісь теми державного значення, але були й окремі особи, які, заклавши руки за спину, поважно прогулювалися залом в усіх напрямках і, зустрічаючись з тими, що йшли назустріч, церемонно розкланювалися, ледь не торкаючись кінчиками дзьобів підлоги. А двоє, стоячи один проти одного у віддаленому кутку, мірялись пластмасовими дзьобами, виявилось, що і довжина дзьобів має значення.

Я всіх їх довго розглядав, коли оце до мене підійшов один із бездзьобних, у якому я впізнав усе того ж Івана Івановича, який був чоловіком нашої Зінулі і який у минулому сні проводжав мене до кабінету Перодера.

– Ідемо, підгримуємося, – запропонував він ввічливо.

– Гримуватися? А для чого? – запитав я.

– Ну, тут багато журналістів, телебачення. Вони завжди вимагають гриму.

Він взяв мене під лікоть і провів у невелике приміщення, яке і виявилось гримерною. Доки молода симпатична дівчина по імені Люда, також бездзьобна, пудрила мене і зафарбовувала мішки під очима, Іван Іванович стояв біля дверей у наполеонівській позі, склавши руки на грудях. Закінчивши роботу, гримерка дістала з-під стільця пластмасовий пеліканячий дзьоб і приставила до мого носа. Я мимоволі відсахнувся і запитав, що це значить.

– Мені сказали, щоб це я наділа на вас, – відповіла Люда.

– Та ви смієтеся, чи що? – сказав я, відводячи її руки від мого обличчя. – Невже ви думаєте, що я це надіну?

– Треба, Петро Ілліч, – сказав мій супровідник. – Якщо ви хочете, щоб аудиторія прийняла вас за свого, треба це надіти. Інакше ви виглядатимете білою вороною.

Мені здалося, що це смішно – бути білою вороною серед рожевих пеліканів, і я засміявся. Але потім сказав, що білою вороною я для них все одно зостанусь, бо навіть коли стану таким само дзьобатим, як будь-хто з присутніх, спосіб думок у мене все одно навряд чи з кимось із присутніх співпаде.

Люда зробила все дуже ловко, цокнувши якимись застібками на моїй потилиці. Я поглянув на себе в дзеркало. Видовище було й справді смішне. Я витяг з кишені свій айфон, зробив селфі, щоб потім показати це Варварі. От уже посміємося!

Засідання вищого органу

Гул затих, я вийшов на підмостки. Оскільки не було