Марія Семенівна Галина - Автохтони

На майданчику третього поверху вони розминулися з діловитими людьми у штатському, один із них, зводячи дихання, мимохідь кивнув Урії. Упир із Мардуком стояли зовні по обидва боки вхідних дверей, як два дуже брутальних атланти.

– Цих ми пустили, брате, – сказав Мардук. – Вони ж на службі. Тих не пустили.

Мардук кивнув на контактерів, які тупцювали біля ауді. Вигляд у контактерів був пришиблений. Байкерів завалити набагато важче, ніж меломанів. Майже неможливо.

– Таксист сказав, що ви йому звеліли забрати декого з театру і відвезти на Ставського. Він і поїхав. Ми не стали перешкоджати.

– Дякую, друзі, – кивнув Урія. – Ви все правильно зробили.

Урія підвів обличчя до багрового, опухлого неба, й хмари розступилися, відкривши тоненький, ніжний, як крижинка, серпик молодика. Контактери боязко наблизилися. Вони боялися Мардука та Упиря.

– Дозвольте, – сказав Урія і простягнув долоню.

Вікентій вийняв із кишені бурий згорток, поклав на цю долоню, обережно розгорнув вказівним пальцем іншої руки м’яку тканину. Кришталеве яйце опалово світилось, і було видно, як там, усередині, рухаються тіні. Решта контактерів наблизилися ще на крок. Він теж.

Гостре світло вирвалося назовні з кришталю, двоїлося та множилося, віддзеркалюючись від тріщин і відколків, і було видно, як танцює в його ореолі випадкова, дуже велика сніжинка. Він дивився. Червоні пагорби, лілове небо, крихітне хирляве сонце, білі колонади зовсім близько, білі піраміди на пагорбі, ланцюжок веж, що йшов удалечінь… У пурпуровому небі ширяли кольорові крапки. Пластівці конфеті. Дельтаплани. Птахи. Й один раптом заклав віраж і тепер стрімко наближався… Що він бачив звідти, з висоти? Вежі, кожна увінчана кришталевою лінзою, вежі, що замовкли назавжди, і раптом неочікуване, сліпуче світло, що розгорялося на вістрі однієї з них, світло, вабляче, як вабить метеликів полум’я свічки. Кольорова цятка все зростала й зростала, і ось вона вже не цятка, і нарешті чужі очі подивилися йому в очі.

Він упізнав це трикутне обличчя, крихітний сумний рот, величезні очі, в яких світло грало відразу кількома яскравими гранями. Валевська, але Валевська чужого світу, Валевська, не гнана демонами, Валевська, яка ніжно обіймала цей свій, цей чужий світ із висоти крилатого польоту. Чудова, чудова істота.

Істота посміхнулась. І помахала тонкою чотирипалою рукою. У променях далекого сонця рука трохи просвічувала, немов перламутрова мушля.

– Ну ось, – Урія простягнув згусток кришталевого світла Вікентію, – далі ви самі.

Рука Урії, що тримала кришталеву кулю, теж просвічувала, але не блідим перламутровим, а теплим, рожевим і помаранчевим.

– Тобто… – Вікентій, засліплений, кліпнув.

До рукава пуховика почепилася біла пір’їнка.

– Ну, ви ж хотіли контакту? От і контактуйте.

– А вона… воно, він… відповість?

– Ну ось, відповіло ж. Адже вони теж дуже самотні. Їх насправді залишилося зовсім мало. Зовсім мало.

– А… записи Баволя?

– Навіщо вам його записи? Напишіть свої. Тим більше його записи вам би не стали у нагоді, чесне слово. Він там усе наплутав. Адже він і справді був… трошечки дивним, Баволь. І не дуже освіченим.

– А скажіть, – сором’язливо спитав Вікентій, – це… Марс?

– У певному розумінні Марс.

Було видно, що Вікентій нічого не зрозумів, але перепитувати йому було незручно. Він дивився, як Вікентій, тримаючи кришталеву кулю в урочистих долонях, йде до ауді. Його супутники йшли слідом, напружено витягнувши шиї.

– Ось усі й задоволені, – у світлих очах Урії відбивалися малинові вогні ауді, яка рушила в ніч. – Ну, не всі. Але ці задоволені, а це вже, погодьтеся, немало.

– Це трюк? Тобто… ці істоти. Вони справжні?

– Яка різниця. Вони будуть із ними розмовляти. Будуть спілкуватися. Ніхто з них уже не буде самотнім. Ніколи.

– Уріє, – знов спитав він тихо, – хто ви?

До поліцейської машини приєдналася ще одна, з неї діловито вийшли двоє, тягнучи складені ноші. Чорна пащека парадного прийняла їх і знов зачинилася.

– Банальне питання, – знуджено сказав Урія, – і невчасне. Ми – пальці однієї руки, стеблини одного підземного кореня. У вашому розумінні я – не особистість. Напевно.

– А як же Марина?

– Марина в курсі. Вона мене кохає. Такого, який є.

– Навіщо я вам?

– Ви – принада. – Урія знизав плечима. – Він ховається. Ви принада.

– Навіщо він вам?

– Він – зло. Загарбник. Король-каліка, який перетворив квітучий сад на неродючі присмеркові землі. Ну, ви ж культурна людина… Читали Проппа там, Ясперса, про дурну нескінченність читали.

– Чому б вам самим… Як я розумію, у вас достатньо можливостей.

– Щоб вилучити виразку, що гризе зсередини, потрібен лікар. Сам хворий безсилий. Ні-ні, ми намагаємося забезпечити вашу безпеку, по змозі, звісно, це ви даремно подумали зараз – от наволоч, підставили мене. Та й самі ви хіба не за тим приїхали?

– Я приїхав, щоб з’ясувати правду.

Діловиті люди, рухаючись трохи боком, винесли з під’їзду на ношах великий чорний мішок, акуратно поклали в розчахнуті задні дверцята фургончика, забралися всередину й укотили. Друга машина, фуркнувши, рушила слідом.

Чийсь погляд свердлив йому потилицю. Він озирнувся. Над дахом шпетівського будинку височів червоноокий гігант, його чорний силует кидав тінь на припухлі багрові хмари.

– Правда? Кому вона потрібна, правда? – сказав Урія. – Потрібна істина.

– Але ж нічого не залишилося, – він похитав головою, – нічого. Навіть знімків. Вони були в телефоні, й він їх знищив.

– Ви ідіот, еге ж? – Урія говорив, зберігаючи доброзичливий вираз обличчя і не підвищуючи голосу. – Нормальна людина зазвичай скидає чогось-таки варту інформацію собі мейлом. Або у дроп-бокс. А ви поводитеся так, ніби потрапили до минулого. Занадто покладаєтеся на матеріальні свідоцтва. На слова очевидців. Даруйте, які очевидці? Звідки? Ви обрали неправильну стратегію. Ви вирішили натуралізуватися. Це помилка. Минуле тягне нас у морок, де ворушаться чудовиська. Майбутнє – це порятунок. Це надія. Це… майбутнє.

– Уріє, дитино світла, – сказав він тихо. – Наше минуле і є наше майбутнє. Тому що ми такі, якими робить нас наше минуле. Всі наші радощі, всі наші дитячі образи, всі некуплені велосипеди, всі стусани та відчай, усе болісне стидне отроцтво… Це як, ну, є такий сюжет, розхожий. Людина згорнула не праворуч, а ліворуч. І все життя шкереберть… Навіщо, ну навіщо він поїхав сюди? Сидів би вдома, порпався у своїх архівах…

– Знаєте, – сказав Урія, ввічливо підвівши трохи світлі брови, – тут я вам не порадник. І не втішник. Це ви своєму психоаналітикові розповідатимете. В будь-якому разі мені час. Далі ви самі, а то буде вже не цікаво. І пам’ятайте про блакитну чашку.

– До чого тут блакитна чашка?

Але Урія, відвернувшись і засунувши руки в кишені свого короткого твідового пальта, неквапом попрямував геть, тим не менше