Вільям Форд Гібсон - Занулення, Вільям Форд Гібсон

Він допив свою чорну гірку каву. На мить здалося, ніби він відчуває дихання цілих Агломератів — старе, хворе і стомлене, на всіх станціях від Бостона до Атланти...

28. Джейлін Слайд

— Та перев'яжіть уже йому руку чи що, — попросив Боббі у Джекі, коли Джеммерів опік наповнив приміщення смородом паленої свинини, від якого аж вивертало.

— Опіки не перев'язують, — відповіла вона, допомагаючи Джеммерові сісти в його крісло. Почала одна за одною відчиняти шухляди столу. — Знеболювальні є? Дерми? Хоч щось?

Джеммер похитав головою. Його довговиде лице обм'якло й поблідло.

— Може, й є. Там, за баром, аптечка...

— Неси! — гаркнула Джекі. — Швидше!

— Чого це ви за нього так переживаєте? — озвався Боббі, ображений різкістю. — Він же спробував впустити сюди готичних.

— Аптечку неси, гівно мале! Попустився на секунду, от і все. Злякався. Неси, бо самому знадобиться!

Боббі рвонув у клуб і знайшов там Бовуара, який саме примотував рожеві млинці пластикової вибухівки до жовтої коробочки, схожої на пульт керування іграшковою вантажівкою. Такі ж млинці були на завісах дверей і довкола замка.

— А це навіщо? — спитав, несучись до бару.

— Якщо комусь захочеться зайти, — пояснив Бовуар, — ми відчинимо.

Боббі пригальмував, аби помилуватись хитромудрою конструкцією.

— А чого б його просто на скло не понаклеювати? Двері вибухають — і привіт.

— Надто очевидно, — відповів Бовуар, випростуючись із жовтим детонатором у руках. — Але я радий, що ти про це думаєш. Якщо ми спробуємо висадити його назовні, якусь частину занесе вибухом усередину. Так... акуратніше.

Боббі знизав плечима й шмигнув за бар. Там були білі полички з брикетами крилю, кілька забутих парасольок, великий словник, жіночий блакитний черевичок, біла пластикова валізка з розмитим червоним хрестом... Він ухопив валізку й знову застрибнув на стійку.

— Джекі, ось, — сказав, ставлячи аптечку біля Джеммерової деки.

— Проїхали. — Вона клацнула застібкою і стала ритися у валізці. — Джеммере, та тут, окрім ампул зі стимуляторами, майже нічого нема...

Джеммер блідо усміхнувся.

— Знайшла. Якраз для тебе. — Вона розпечатала згорток червоних дермів і наклеїла зразу три на тильний бік обгорілої долоні. — Хоча місцевий знеболювач підійшов би краще.

— Я тут подумав, — підняв Джеммер очі на Боббі, — може, тобі якраз час поганяти трохи за декою...

— Як? — спитав Боббі, не зводячи з деки очей.

— Логічно припустити, що той, хто зібрав зовні всю цю шоблу, прослуховує й телефони.

Боббі кивнув. Бовуар казав те саме, викладаючи їм свій план.

— Коли ми з Бовуаром вирішили, що нам із тобою можна трошки роззирнутися матрицею, я взагалі-то мав на увазі дещо інше. — Джеммер показав Боббі дрібні білі зуби. — Я в це вплутався, бо був винен Бовуарові з Лукасом послугу. Але мені теж дехто винен послугу, ще віддавна. І я ніколи про це не нагадував.

— Джеммере, — озвалася Джекі, — розслабся. Сядь посидь. У тебе може настати шок.

— Пам'ять не підводить, Боббі? Я зараз тобі продиктую послідовність, а ти спробуєш ввести її на моїй деці. Не вмикаючись, просто так. Добре?

Боббі кивнув.

— Проженеш кілька разів у холосту. Код доступу. Через чорний хід.

— Чий? — Боббі розвернув чорну деку й заніс пальці над клавішами.

— Якудзи.

— Що за... — вирячилась на нього Джекі.

— Що чуєш. Давня послуга. Але якудзи, як відомо, не забувають — ні образ, ні послуг...

Ніс Боббі вловив душок паленої шкіри, й хлопець зморщив носа.

— Чого ти ніколи не казав про це Бовуарові? — Джекі вертала на місце вміст білої валізки.

— Колись зрозумієш, люба, — відповів Джеммер. — Дещо треба вчитися вчасно забувати.

— Тільки чуєте, — Боббі подарував Джекі свій, як він сподівався, найважчий погляд, — я зараз вводитиму команди, тому давайте без ваших лоа, вони діють мені на нерви.

— Вона їх не викликає, — сказав Бовуар, зіщулившись біля дверей із детонатором в одній руці й південноафриканською поліцейською гвинтівкою в іншій, — самі приходять, коли хочуть. Але ти їм подобаєшся...

Джекі надягла йому троди на лоба.

— Боббі, — сказала, — все буде добре. Не хвилюйся, просто вмикайся.

Зняла хустку. Між рядами волосся були рівні ділянки яскраво-коричневої шкіри, де через довільні проміжки виднілися вмонтовані старі резистори, циліндрики коричневої фенолової смоли з різнокольоровими кільцями фарби.

— Минеш Баскетбольний м'яч, — озвався Джеммер, — тричі клацни праворуч, пірни й різко йди вниз...

— Мину що?

— Баскетбольний м'яч. Сферу взаємного процвітання «Сонячний пояс» довкола далласького аеропорту Форт-Ворт. Різко падай, а тоді прямуй туди, куди я казав, десь на двадцять кліків. Там самі стоянки для старих машин і податкові, але тримайся маршруту, який я тобі дав, добре?

Боббі вишкірився й кивнув.

— Попадешся на очі їхнім вартовим — не переживай. Люди, які туди лізуть, усе одно звикли до всякого стрьомного гівна...

— Чувак, — озвався Бовуар до Боббі, — давай уже. Мені треба до дверей вертатися...

Боббі ввімкнувся.

Він робив так, як казав Джеммер, у глибині душі вдячний, що може відчувати поряд присутність Джекі, поки вони пірнають у розвідані глибини кіберпростору, а згори сяє Баскетбольний м'яч. Швидка й суперкрута дека дарувала швидкість і почуття всесильності. Поки він дивувався, як це Джеммерові вдалося зробити якудз своїми боржниками, а тоді ще й нічого не просити, якась частина мозку оперативно продумувала сценарії на випадок криги.

— Господи...

Джекі зникла. Між ними немов опустилася крижана німотна стіна, що забивала дух.

— Там же нічого не було, чорт забирай!

Він застиг і не міг ворухнутись. Довкола була матриця, але він не відчував рук.

— Хто, в біса, таких, як ти, за таку деку пускає? Їй же в музеї місце, а тобі — у школі.

— Джекі-і-і-і! — рефлекторно закричав Боббі.

— Чуєш, малий, — сказав голос, — ти звідки взявся? Я вже кілька днів не сплю, але ти точно не схожий на того, кого мене поставили ловити... Скільки тобі років?

— Іди нахрін! — відповів Боббі. Нічого кращого він не вигадав.

— Рамірес би луснув від реготу, — засміявся голос. — Що-що, а сміятися з дурниць він умів. Одна з рис, яких мені зараз бракує.

— Хто такий Рамірес?