Дієз Алго - Рука, що гойдає колиску, Дієз Алго

Розділ 25

АВА

Ми виїзжаємо в туман, густий і мокрий, наче дощ. Він ховає фігури воїнів, якнайкраще сприяючи нашим цілям. Леді Агата і Ліс у моєму плащі, що проводжають нас, стоячи на стіні замку, теж скрадені його хвилями. Тож запідозрити щось, спостерігаючи збоку, неможливо.

Я в чоловічому одязі і шкіряних обладунках і дуже рада, що Девін не вдягнув на мене металеву кольчугу – в ній я промерзла б до кісток. Наші супутники, схоже, поки не знають, хто я – нещодавно один з них звернувся до мене, називаючи «хлопче».

До полудня погода залишається похмурою, але туман вже піднявся, а швидкий рух дозволив зігрітися. З насолодою втягую в себе прохолодне повітря, відчуваючи приплив сил – нарешті я їду до свого сина! Навіть не підозрювала, наскільки невільною я почувалася у Вінтхолі. Зараз, в оточені незнайомих людей, за виключенням Фрая, що їде на чолі загону, і Девіна, який слідує прямо за мною, я відчуваю, ніби позбулася пут.

За виключенням нетривалих зупинок дорогою щоб перекусити, ми їдемо цілий день і дістаємось заїзжого двору вже надвечір. Я незвична до таких довгих поїздок і тому відчуваю втому кожною клітинкою тіла.

Подбавши про коней, ми проходимо в зал і розсідаємось де прийдеться. Крім нас постояльців, схоже, немає. Фрай підходить до мене, оцінююче оглядає і неголосно каже, що винайме кімнати всім своїм людям, щоб не привертати уваги до мене. Радить не вимагати ванни чи якихось жіночих витребеньок, щоб не викликати підозри.

Розумію слушність його вимоги, хоч в душі стогну за гарячою ванною. Але ванна не вартує нічиїх життів, а сутичка з Кертісовими людьми більш ніж реальна, якщо я видам себе. Мені дістається кімната на двох разом з Девіном і варто радіти вже цьому. Якби я поїхала одна – це міг би бути хтось з людей Фрая.

Вечеряємо ми всі разом внизу і я одразу піднімаюсь в кімнату, бо очі просто закриваються. Девін лишається з більшістю в загальній залі. Звідти чути сміх, розмови і стук гральних кісток, а я відпливаю.

 

Наступного ранку прокидаюся, відчуваючи приплив сил. Можливо, цьому сприяє сонячний промінчик з вікна, що обіцяє погожий день. Девіна в кімнаті вже немає, але в кімнаті є глек з водою і мийниця. Вмившись і розчесавшись, замислююсь, як мені спускатися вниз. В шапці буде дивно, а без неї не приховати довгого волосся. Врешті скручую і запихаю його під камзол, витягуючи лиш частину, до плеч. Плащ з грубим коміром має прикрити решту. Беру з каміну трохи попелу і малюю собі «вуса», а потім стираю. Щоб залишилася легка тінь, як у підлітка. Уважно розглядаю себе у маленьке дзеркальце.

Після тихого стуку заходить Девін і вітається. Дивиться на мої «вуса».

- Девіне, ну як ?

Він повільно обводить очима всю мою постать, примружується і киває.

- Тільки тут трохи забагато, - каже вказуючи на обличчя і, підійшовши, починає стирати зайве.

Двері розпахуються навстіж, впускаючи Фрая. Ми обоє здригаємось і витріщаємось на нього.

- Пора, - голосно каже він, - сніданок вже внизу і десять хвилин на збори. Хочу заночувати вже у Капісі, а не під відкритим небом.

Двері за ним закриваються і чути як він заходить в інші кімнати, підганючи своїх людей. Навмисне голосно.

День сьогодні морозний і сонячний, під копитами хрустить паморозь і тонка плівка льоду на калюжах. Люди Фрая перемовляються між собою, перекидаються жартами, хтось навіть починає співати. Коли раптом тьм’яна тінь накриває день. Довкола все стає бляклим, невиразним. Звуки глухнуть і до горла підкочує нудота. Копита коня рухаються якось уповільнено, кожен удар о землю струшує мене, недобрий погляд пронизує мозок. Я замружуюсь і стискаю поводи з усіх сил. Уявляю безпечну картинку – я та леді Агата сидимо у вітальні, п’ємо чай. Я в усіх деталях згадую вигадливий візерунок на її спідниці, намагаюсь відтворити кожен вузлик мережива, що огортає її шию. Прогортаю в голові нашу розмову про виховання дітей, уявляю чайну ложку в сухих пальцях, які помішують чай… і врешті мене відпускає.

Голосно видихнуши, вирівнююсь в сідлі –я майже сповзла на шию коню. День знову яскравий, розмови не припинялися ні на мить і крім Девіна, що схопив мене за лікоть, ніхто нічого не помітив. Він запитально дивиться мені в очі, піднявши брови.

- Все гаразд, - заспокоюю його, - потягнуло на сон.

Девін киває і від’їзжає. А я невидючими очима витріщаюсь перед собою. Що це було?! Ніколи не відчувала подібного і лише з розповідей Сіни можу припустити, що Кертіс намагався знайти мене таким чином. Я немовля в серйозних чарах, вони ніколи мене не слухались, прориваючись стихійно і випадково. А він, мабуть, багато років практикував. Але дар його невеликий, на відміну від знань. І зараз його зусиль не вистачило надовго. Але хто знає, коли він спробує знову? І чому взагалі це робить – невже в нього виникли якісь підозри?!

Після полудня дорога стає більш пожвавленою – то ми когось обганяємо, то хтось їде назустріч – близкість Капіса відчувається. Це торгове місто – насправді перевалочний пункт, що з’єднує торгові шляхи. Ми ще до обіду минули розвилку, де можна було повернути на Лейвуд. В мене навіть виникло бажання відділитися від основного загону і поїхати далі вдвох. Яке я притлумила.

До Капісу ми прибуваємо пізно ввечері, коли я буквально падаю від утоми. Сил вистачає лиш на те, щоб сліпо слідувати за спиною Девіна. І коли вже я ставлю ногу на дерев’яну сходинку, щоб піднятися до себе в номер – мене накриває знову.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍