Левасер Де Боплан - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89

пагорбі, викладений кольоровим камінням басейн, міст через урвище, на березі озера вимахує крилами відтродвигун, зеленіє виноградник на схилі, бовваніє ошатна хатина на узліссі. Оце й усе.

— Де ж ваші міста, дороги, машини, заводи, фабрики?

— Навіщо?

— Як це — навіщо? Культура, цивілізація…

— Що спільного культура має з кількістю заводів? У нас є кузні, майстерні… Розташовані здебільшого в печерах, ти не помітив…

— Ах, навіть кузні є? Ну, тоді звичайно… І який же рівень виробництва вони забезпечують?

— Достатній. А навіщо інший?

Ви помітили, як часом безглузді запитання заганяють у глухий кут? Чи то пак; не безглузді, а такі, що випливають з іншої системи цінностей, обумовлені іншим способом мислення. В будь-якій суперечці треба відштовхуватись від чогось спільного, якоїсь відправної точки, інакше дискусія взагалі стає неможливою. Спробую знайти отой відправний рубін?.

— Кожній культурній людині треба дуже багато, — нудним голосом починаю я, але він перебиває мене:

— Що саме?

Я розгубився… Як йому пояснити, з чого почати?.. Він скористався паузою:

— Не знаю, що потрібно людині, а розумній істоті, якщо вона справді розумна, треба не так уже й багато. Коли говорити про речі: ложка й миска — щоб поїсти, чаша — напитись, казан і дзбан — пригостити друзів, плащ — одягтися і ложе — виспатись… Ніж, сокира, лук зі стрілами, невід… Ну, ще якийсь витвір мистецтва… І достатньо.

— Достатньо?

— Загалом суспільству, звичайно, треба більше речей, ніж окремому його членові. Можна перелічити десятки предметів, ну, хай сотні, але не мільйони. У розумного немає потреби в тому, що ви називаєте автомобілем, телевізором, холодильником — є потреба в швидкому пересуванні, інформації, зберіганні запасів продуктів. Але ж удовольняти ці та й інші потреби можна по-різному, зовсім не обов’язково так, як звикли ви. Та й потреби можуть бути надумані, як і форми їх задоволення.

Більша частина того, що ви виробляєте, — речі непотрібні. А платите ви за свій рівень виробництва, який даремно ототожнюєте з рівнем культури, всім: собою, своїм часом, якого маєте так мало, невідновними багатствами Землі, її красою… І все — для звалищ. Вони скоро поглинуть ваші мурашники, які ви називаєте містами. Культура звалищ…

— Це ми такі? Ну а ви? Скромність, невибагливі потреби, свідомо обмежені, я так розумію, відмова від розвитку продуктивних сил. А що на зміну?

— Роздуми, споглядання, мистецтво, творчість, філософія, пізнання світу… Знайдеться, чим наповнити життя.

Що ж, у принципі така цивілізація теж можлива. Не будемо міряти всіх однією міркою, не говоритимемо, який шлях правильний, який ні. Зрештою, кожна цивілізація має право на існування. Але… така економна мудрість передбачає необмежено тривале в часі існування. Вона ж загинула. Чому? Що занапастило титанів?

— Покажи мені інші землі, окрім Атлантиди!

Як я і сподівався, вони дуже відрізнялися від благословенного острова. Слідів розумпої діяльності там було ще менше, ніж на Атлантиді, їх просто не було, якщо не брати до уваги примітивних хатин і ледь пристосованих під житло печер.

Проте люди були. Правда, небагато, і життя їхнє було важке. Нестерпно важке з нашого погляду. Воістину, життя — боротьба. Безперестану, без жодного просвітку, від народження й до смерті. Тільки вона давала порятунок, і чекати її, рятівницю, звичайно, доводилося недовго. Хвороби, голод, спека, холод, землетруси, виверження вулканів, повені… Мало хто дожидав до похилого віку. Попри все, вони були зухвалими й мужніми в цій неймовірно важкій і, здавалось, безнадійній боротьбі. Люди демонстрували не лише звірячу спритність, неабияку силу — але й істинно людські якості — зворушливу взаємодопомогу, яка доходила навіть до самопожертви, до цілковитої самовідданості. І вони творили — малювали на вакіптюжених стінах печер, гострим кременем вирізблювали статуетки з кісток.

Невимовно тяжким було їхнє життя, проте вони — жили. І титанів я не бачив, як не бачив людей на Атлантиді. Такий собі “розподіл сфер впливу”. Чому? І чому, зрештою, так відрізняється життя “блаженного племені титанів” від життя людей? На острові ні тобі стихійних лих, ні якихось там хижаків… Правда, що такому хлопцеві, як мін співбесідник, звір, хай і лютий, — лева задушить, наче кошепя, мамонта звалить кулаком.

— Чому ж ви… Чому не допомагаєте людям?

— Навіщо?

Знову безглузде запитання. Як то — навіщо? Від обурення я не знайшовся зразу, а він спокійно вів далі.

— А ви чому не допомагаєте… цим? — І в моєму мозку спалахнули образи шимпанзе і павіанів. — Могли б їх годувати зі своїх ланів, від левів захищати…

Он воно, виходить, як… І це — Прометей, про якого люди зберегли таку вдячну пам’ять… Як же повинні були ставитись до людей інші титани? Байдуже — це ще в кращому випадку. Отже, ця розмова з титаном майже на рівних — ілюзія взаєморозуміння. Лише ілюзія. Одна земля породила нас, та ми надто вже далекі родичі…

— Ми були улюбленими дітьми Землі, — з гіркотою заговорив Прометей, — і нам вона мала б належати. А ви… ви — випадковість, один із тупикових шляхів розвитку розуму. І в тому, що ви, як випливає з твоїх розповідей, стали його магістральною дорогою — безглузда, жахлива несправедливість. — Замовк, вдивляючись у призахідне сонце.

— Куди ж ви поділись, улюблені діти Землі?

— Не сердься, людино. Я ж любив вас. Я все тобі розповім.

Швидко промайнув день. Вечоріло. І в сутінках я помітив невелику постать, яка, злякано поглядаючи на небо, скрадалася до Прометея. Що їй треба? Титан теж помітив людину і запитально звів брови. Людина нерішуче наблизилася, зігнувши спину, на зігнутих ногах. Страх сковував їй рухи, але щось дужче від страху владно штовхало її вперед. Нарешті підійшла, зняла з плеча кошика, розгладила посивілу бороду.

— Ось, Прометею… Ми зібрали тобі дещо… Пробач, нектару й амброзії немає у нас, але варене зерно, овочі, молоко, сир…

Гаряча хвиля вдячності, прихильності до цього худого, згорбленого, літнього чоловіка затопила мене. І він відчув це, збентежено й знічено втягнув голову в плечі, потім квапливо впав навколішки.

— Дякую тобі, чоловіче, — прозвучав глибокий і радісний голос титана, — за харчі, проте, звичайно, не тільки за харчі. Ти осмілився не послухатись волі богів, і я дякую тобі за це подвійно. Встань, ти сьогодні подолав страх перед богами, а я не бог. Ніколи не ставай на коліна, чоловіче!

Той слухняно підхопився, радісно заговорив:

— Що я? Це ми всі… Кошик я заберу перед світанком, а завтра тобі принесуть із сусіднього села. Меду, а може, й м’яса, у них добрі мисливці. Ми постараємось…

Він пішов, а титан довго мовчав, по тому, намагаючись приховати хвилювання:

— Бідолаха боїться Зевсового