Брати Капранови - Справа Сивого

— А, так от чому в нас їх стільки! — Маруся із властивою молодим безпосередністю сплеснула руками.

— Однак не вберегли, — підсумував Яворницький.

— Ой, не кажіть отак зразу. Ви з музеєм пройшли всю війну, німців, петлюрівців, махновців, і ніхто пальцем не зачепив. Хіба це просто так?

Яворницький подивився на неї зі здивуванням.

— Марусю, ви ж начебто комсомолка. А вірите у забобони.

— Та ну! — махнула рукою дівчина. — Які ж це забобони! Це культурна цінність. Спадщина, яку кожен поважає. А ви — її хранитель. Ви мамаїв охороняєте, а вони — вас.

— А ви знаєте, Марусю, я ж був у землі, яку теж охороняють мамаї.

— І де ж ця земля? — здивувалася Маруся.

— У Туркестані, — Яворницький під впливом молодої дівочої енергії трохи ожив, і голос його зазвучав упевненіше. — Там багато людей мають прізвище Мамай і навіть села є з такою назвою, просто як у нас.

— А що ви робили в Туркестані?

Старий зітхнув:

— Колись царська влада теж погнала мене з роботи і заборонила викладати, бо українська історія їх не влаштовувала.

— Зараз зовсім інша справа! — гаряче перервала його Маруся. — Це непорозуміння!

— Дай Бог! — сумно усміхнувся Яворницький. — Але тоді я залишився без засобів існування і подався, як кажуть, на мамая, світ за очі, туди, де рука чиновників не діставала, у Туркестан, на землю мамаїв. І бачте, як воно вийшло — мамаї мене знову врятували, у них я пересидів лихий час. А от зараз що робити...

— Нічого, — запевнила Маруся. — Радянська влада розбереться і відмінить це рішення, — вона на хвильку замислилася. — А скажіть, ви оці картини з козаком Мамаєм теж тоді почали збирати?

— Тоді, — кивнув Яворницький. — Я, знаєте, став забобонним. Не дивно після такого... Ходив по селах, купував старі дошки з Мамаями, ставні, картини. Бо козак Мамай у наших хатах — як ікона. Лицар, який колись боронив наші степи, став оберегом.

Маруся замислилася:

— А скажіть, Дмитре Івановичу, оці Мамаї, що на картинах, оці, що кам’яні, і ті, що в Туркестані, вони мають стосунок одне до одного чи це просто збіг?

Яворницький пожвавішав, як завжди, коли йшлося про історичні питання:

— Бачите, у чім справа. Власне, саме слово козак — тюркське, так само, як кіш, отаман, чабан. І мамай — тюркське, а колись цими степами кочували половці, які теж були тюрками і залишили нам своїх кам’яних мамаїв. Так що цілком можливо, що існують спільні легенди.

Маруся зітхнула:

— Але Туркестан далеко.

— А крім того, я вже застарий для того, щоб знову податися на мамая.

— Ну нічого, — запевнила дівчина. — Я піду і все поясню. Не може бути такого, щоб взяти і викинути людину, немов у царські часи. Це, без сумніву, помилка.

— Якби то, — сумно посміхнувся Яворницький.

Уже виходячи з директорського кабінету, Маруся зустріла очима картину, де козак Мамай сидів під вербою із кобзою, склавши ноги по-козацьки, а поруч лежали звичні шабля, фляжка та карти. Мамай дивився на дівчину великими очима, які не потьмяніли під впливом часу, немовби запитував про щось. І тоді вона, рабфаківка та комсомолка, раптом прошепотіла самими губами:

— Врятуй його, мамайчику, ну, будь ласка.

Зранку Клим, як завжди, прямував коридором до кабінету, коли побачив, що назустріч йому іде Сєдов. Старий ішов своєю звичною ходою богомола, і якби за спиною в нього не височів конвоїр, можна було б подумати, що нічого не трапилося. Зрозуміло, що така зустріч не обіцяла бути приємною, але дітися вже не було куди, і Шпакуватий лише опустив голову, немовби шукаючи щось під ногами.

— Климе! — раптом почув він рипучий голос старого. — Климе!

Йому захотілося побігти, не озираючись, геть, і, мабуть, він так і зробив би, якби не статус постійного працівника ДПУ, який віднині диктував зовсім іншу поведінку. Тому Шпакуватий зупинив себе і силоміць розвернув до джерела звуку.

— Не зупинятися! — підігнав Сєдова конвоїр.

— Та облиш ти! — відгукнувся той. — Це мій слідчий, поговорити треба.

Конвоїр підняв на Шпакуватого запитальний погляд, і хлопець кивнув — словосполучення «мій слідчий» пестило вухо.

— Климе, ти не думай, я не ображаюся, — почав Сєдов.

— Так це не я! — похапцем збрехав хлопець і відчув, як кров приливає до обличчя.

— Це мало статися рано чи пізно, — не звертаючи увагу на виправдання, повів далі старий. — Бо молоді вовки рано чи пізно вбивають старих.

— Слово честі! — запевнив Клим і почервонів іще більше.

— Не важливо, — сказав Сєдов. — Я про принцип. А принцип у тому, що справа не повинна зупинятися.

— Яка справа? — не зрозумів Шпакуватий.

— Великої Росії! — із придихом прошипів Сєдов. — Імперії!

— Якої імперії!? — обурився хлопець. — Скільки можна повторювати: нема вже вашої імперії! А є Союз Радянських Соціалістичних Республік!

— Ну нехай буде Союз, це справи не міняє. Розумієш, хлопче, Росія залишається Росією, як ти її не назви.

Клим хотів було заперечити, але не знайшов як. Бо Росія і справді залишилася — Радянська Росія. Сєдов озирнувся на конвоїра, немовби перевіряв, чи слухає він.

— Так от, Велика Росія — це більше, ніж я, більше, ніж ти, більше, ніж усі ми. Це вічна країна, і наша задача — служити їй.

Розмова була геть несподіваною — якби старий дорікав чи просився, тоді інша справа, а так Клим не знав, що й сказати.

— Ми з тобою однієї крові. Колись я боровся з націоналістами, сьогодні — ти. І я не ревную. Ти молодий, швидко навчаєшся. Але не думай, що їх можна отак от взяти і перемогти, — старий підняв угору свій схожий на очеретину палець і покрутив ним у повітрі, щоб підкреслити свою думку. — Хохли хитрі, як диявол. От здається, що ти їх уже загнав під лавку, вони кланяються і рачки лазять, але тільки розслабився — одразу піднімають голови і заводять про вольності. Тільки збираються в кучу, одразу хочуть гетьмана. Тільки заспівають, одразу про волю. Їх треба душити не одну сотню років, не дві і не три. Їх треба душити постійно. Вони як євреї — не дарма росіяни кажуть: «не було б жидів,