Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

– Упир проклятий! – обізвала суддя втікшого товарища, в якій перемагала цікавість. Щось він міг там написати? Чи знову дурість, на яку немає сенсу й час витрачати? 

Кабінет ради 3 серпня 1719

Сидячи за столом у центрі кімнати, Соломія роздумувала. Душне кам'яне приміщення явно жахливо сприяло розумовому процесу, і гетьман вже і сама повільно дійшла цього висновку.

Ця будівля була продумана просто жахливо... Принаймні, так вважали козаки.

Висока, на чотири поверхи, виготовлена ​​з каменю, і оброблена мармуром зсередини, ця споруда не вписувалося в картину легкості та невимушеності іншої частини Січі.

Однак відмовитися від єдиного подарунка ельфів січовики просто не могли.

Тому, щоб ніхто не дай боже не поплутав цю будівлю з резиденцією якогось патріарха або не списав цю примару на якийсь магічний феномен. До облаштування приміщень козаки підійшли, як змогли – так, по-козацьки.

Меблі були виключно дерев'яними – в основному буковими або дубовими привезеними із Закарпаття. На стінах висіли шаблі та інша зброя. Тут можна було зустріти ікони, цілі колекції глиняного посуду та мисливські трофеї. У всьому панували свобода та творче свавілля.

Але, найкраще була заставлена ​​кімната, звана "кабінетом ради", хоча формально вона такою не була.

Оскільки працювали тут одразу кілька людей, це приміщення є неймовірним резонансом багатьох напрямків. Крім довгого десятимісного столу, що стояв прямо в центрі, тут стояли ще три, які належали двом осавулам і гетьману, а також величезна шафа де було "все, крім того, що треба".

У цій загадковій меблі можна було знайти все, починаючи з книг і фоліантів і закінчуючи порохівницями та різноманітною зброєю. На стіні біля вхідних дверей висів портрет Богдана Хмельницького, а над двостулковими дверима красувалися оленячі роги. На протилежній від вікна стіні навперейми висіли вогнепал і шабля. А столи були закидані паперами, артефактами та навіть кулями з порохом.

У кабінет, з риком, метаючи на всі боки блискавки увірвався характерник, якого тут кличуть Петром.

– Ну куди поділися ці чортові слідопити! – лютував він – "ми вже засиділися ... набридло" – перекривляв юнак невідомих – не дай боже я їх ще кудись відпущу! А як повернутися разом із голов-волхвом звіти у чотирьох письмових форматах кататимуть! І не дай боже мені щось не сподобається!

Pov Алана

Вискочивши з будівлі Ради, я підхоплена вітром швидко долетіла до таверни.

Зустрівшись при вході з Ольгою, я схопила дівчину за плече і поцікавилася:

– Оль, це терміново: а ти не знаєш, де Дмитра знайти можна?

– Та ніби щойно на той берег пішов – відповіла приголомшена шатенка – а тобі навіщо? – здивувалася вона, але я вже не відповіла.

Вибігши з таверни, попрямувала до північних воріт.

– Гей, а ми про одного й того ж Дмитра говорили? – схаменулась дівчина, але цю її фразу я також не чула.

З усіх ніг побігши до воріт я подолала цю відстань за рекордні терміни. Озирнувшись уже за частоколом, помітила групу хлопців із похідними сумками на плечах, які саме переходили «місток».

– Дмитре! – гукнула я.

Коли я підбігла до них, і вже намагалася віддихатися, на мене з подивом дивилися десяток очей.

 – Ну, припустимо, я – Дмитро – виступив уперед хлопець, на мій подив, у справжньому камзолі.

– Не могли б ви тут підписати – тицьнула я парубку документ, сподіваючись, що він повинен знати, що робити…

Чомусь у той момент мене не хвилювало, те, що така напористість, може бути навіть просто непристойною, не кажучи вже про доречність... Окрилена бажанням залишитися довше в цьому доброзичливому містечку, я взагалі ні про що не думала!

Хлопець, глянувши на папірець, навіть якось зніяковів.

– Ні, ні – виставив він руки в зупиняючому жесті – я, на жаль не той, який тобі зміг би допомогти – збентежено почухав він потилицю.

Ні, зізнатися, я чекала багато чого. Але про те, що у світі є не один Дмитро, я навіть не подумала.

Засмутившись, я тихенько вибачилася і, розвернувшись, попрямувала у зворотному напрямку. Однак, не встигла я зробити і пару кроків, як моєю увагою заволоділа чорна пляма на краю видимості, що різала око. Цією чорною плямою, коли я підвела голову, виявився Тихомир, який переконавшись, що я дивлюся на нього, вказав кудись убік.

Простеживши за рухом вказівного перста Сірошкура, з подивом виявила те, що й хотів продемонструвати юнак.

Витоптаною стежкою з лісу виїхав вершник. Дивно, проте, хлопець, що сидить у сідлі, здався мені знайомим... Сіро-чорний локон-зачіска, яку тут називають оселедцем розвивався на вітру. Вершник шалено підганяв коня, він явно кудись поспішав... Над його плечем ширяв сокіл, сяючи своїми хижими очима.

Задивившись на воїна, я й не помітила, як наблизився Тихомир. Сірошкур гальмував юнака і сміливо спитав:

– Далеко зібрався, добрий молодцю?

– Не смішно, Тихомире! Пропускай! – смикнув поводи напружений юнак

– Не як поспішаєш куди? – блиснув очима чорнявий.

– Давай ближче до справи – зрозумівши, до чого все йде якось трохи понурився вершник.

Мені здалося чи він… ну, як мінімум, побоюється Сірошкура?

А брюнет тим часом штовхнув мене в плече. Помітивши цей жест незнайомець з подивом покосився на Тихомира, а той зрозумівши, що я трохи загальмувала висмикнув з моїх рук пергамент і урочисто вручив, як виявилося, "адресату". І лише тут я зрозуміла що відбувається

Вивчивши документ, Дмитро видав:

– Гаразд, потім підпишу – хотів волхв (знати б що це означає…) повернути мені документ, але побачивши грізний погляд Тихомира, вигукнув на свій захист: – А що мені пальцем ставити підпис?

– Їдь уже! – підстьобнув Тихомир коня підганяючи. Дмитро зник в глибині дерев’яних воріт.

Перевівши погляд на мене, незворушний воїн насмішливо вточнив: