Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Неможливо не задивитися на те, як спортивні, схоже, зовсім не людські тіла з такою легкістю спурхують в повітря, щоб завдати чіткого удару або піднімаючи пил, приземляються додолу. Як сяючи на сонці, з легкістю ковзає смертоносна зброя.

Мене не перестає вражати безтурботність цих воїнів. Мало того, що на відміну від більшості інших воїнств, вони не використовують обладунків, що закривають все тіло, так і плюс до всього під час тренувань можна часто бачити хлопців в одних шароварах і шкіряних наручах, наче вони тільки і шукають зустрічи з небезпекою...
 

Увійшовши до зали все тієї ж таверни, вітально махнула Ользі, що стояла з сумним виглядом біля довгого столу, і прослизнула до неї.

До речі, тепер я працюю разом із Ольгою у цьому закладі. Просто, мені й так робити більше нічого, та й невідомо, наскільки я тут залишуся. Тому мені здалося дуже практичним піти на роботу.

З кухні, димлячи трубкою і тримаючи в руках чималий піднос заставлений блюдами, вийшов Іван. Критично оглянувши нас, він вручив ношу Ользі і не промовивши жодного слова знову дематеріалізувався.

Як мені здалося, навмання витягнувши один з кухлів дівчина простягла його мені і попросила:

– Чи не могла б ти віднести це Сірошкуру? – і не чекаючи відповіді зникла в протилежному напрямку з упевненістю "жонглюючи" заставленим посудом підносом поки відвідувачі навперебій розхоплювали напої.

Взявши в руки чашку, яка в моїх долоньках здавалася просто гігантською, з подивом виявила, що вона гаряча.

"І хто в таку спеку окріп всередину себе заливатиме?" – з подивом подумала я і почала повільно розвертатися, бажаючи донести ношу в цілості і безпеці (Мені і справді було далеко до Ольги в її майстерності жанглювання посудом...).

– Тебе в будівлі Ради чекають – почулося холодне над вухом, і я здригнулася від несподіванки. Кухоль вислизнув з рук і вже готов був впасти на землю.

Тихомир незворушно виставив руку долонею вгору і з неймовірною спритністю спіймав посудину.

З переляку моє серце впало кудись у п'яти і вилизати звідти, мабуть, не збиралося.

– Що ти сказав? – здавлено промовила я, намагаючись приховати хвилювання, а Сірошкур уже сьорбнув напою.

Очі, що як і завжди сяяли життям і в чиїй глибині ховався сміх, зовсім неправильно виглядали на тлі абсолютно чорноти волосся та одягу цього зовні відстороненого юнака. Йому явно треба змінити імідж на щось світліше...

– Кажу: на тебе в будівлі Ради чекають – з непробивним виглядом повторив Тихомир.

– А навіщо? – підозріло уточнила я.

Та Сірошкур уже давно розвернувся і разом із кухлем зник у невідомому напрямку. А я задумалася... Дуже так задумалася...

– А де ця будівля? – нарешті видала я і озирнулася.

Підскочивши до того столика де, як і завжди, сидів Тихомир з як у дитини торчащим на всі боки чорним волоссям, я переминулася з ноги на ногу, збираючись з думками

– Тихомире… – не впевнено простягла я, дивлячись на хлопця, який читав якусь книгу.

– Так? – глухо озвався він, піднявши на мене очі.

– А де ця будівля?

Дивно глянувши на мене, хлопець із не менш дивною усмішкою перепитав

– Яка будівля?

– Ну, та, де на мене чекають – не зрозуміло навіщо прокрутила я долоню в повітрі.

Не знаю, чим я викликала посмішку у Сірошкура, проте він, вставши з-за столу, махнув:

– Ходімо!

На жаль, уже на вулиці Тихомир повернув своєму обличчю ту саму маску відчуженої незворушності.

Через короткий проміжок часу я вже сиділа в кабінеті судді, яка тимчасово заміняла поїхавшого по справам писаря. Виявилося, що для того, щоб залишитися тут, мені потрібно було отримати дозвіл…

– А чи можна залишитися тут довше? – нарешті зібравшись думками уточнила я у коротко стриженої брюнетки, що сиділа навпроти мене.

Поправивши браслет, дівчина незворушно озвалася:

– Зрозумій, рідна, я з радістю допомогла б тобі. Але ти сама кажеш, що в тебе зовсім немає жодних документів – розчаровано сказала вона – можна було б занести тебе до реєстру обходячи правила. Так ти мало того, що ти дівчина так тобі і 18 років нема. Адже я права? – уточнила суддя і, побачивши мій не зовсім впевнений кивок, продовжила: – На жаль, зараз тобі може допомогти лише Дмитро чи Соломія.

– Чи можу я щось зробити? – поцікавилася я, не бажаючи завалювати роботою інших.

Оцінюючи глянувши на мене, Руслана замислилася.

– Ну, можеш спробувати попросити автограф у головного волхва, Дмитра Батьковича. Попитай у людей, де його чорти носять, вони зрозуміють, а хто по старше підкаже, якщо скажеш "той, що пташник" – махнула вона якимось папірцем у мене перед носом – до гетьмана навіть не намагайся лізти, зараз навіть мені туди не дістатись, та й так на бідну дивитись страшно – закінчивши, встала вона.

– Гаразд, дякую, – махнула я рукою на прощання і, не забувши забрати бланк, зникла за дверима.

Пташник... це прізвисько? Як дивно.

Кінець pov Алана

Відклавши жахливих розмірів стос папірців дівчина, скуйовдила коротке волосся.

– Ти ж знаєш, що Дмитра на Січі вже тиждень немає? – поцікавився Фелікс - хлопець, з дикуватим совиним поглядом і дещо заспаним виглядом, звісивши ноги з підвіконня.

– В сенсі? – спіткнулася Руслана - січова суддя – А хто мені сказав, що він уже прибув? – кинула вона злий погляд у непроханого гостя.

– Повинен був, але поки не видно – струснув хлопець сніжно-білим з чорним вкрапленням волоссям, і хитро покосився на суддю своїми нереально жовтими очима.

– Ану брись звідси, Пернатий! – роздратовано шикнула на нього брюнетка.

На це Фелікс лише хмикнув і безшумно стрибнув з вікна другого поверху, на якому власне і сидів.

– Ти що? – злякано кинулась до вікна Руслана.

Внизу, під вікном задумливо крутячи в руках червону троянду, як ні в чому не бувало, стояв той самий юнак. Підморгнувши валькірії, він зник у глибині вулиць. А в руки дівчини м'яко спланувала складена в чотири рази записка, перев'язана стрічкою з маленькою залізною підвіскою у вигляді пера.