Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

двоповерхова цегляна споруда — розташована фасадом до Кунґстредґордена. За нею видніє ще один будинок такого ж розміру з обсипаною штукатуркою, а також менші дерев’яні хатинки, підперті дошками і заледве вищі, ніж можна дістати піднятою вгору рукою. Вінґе розгублено роззирається, не знаючи, куди рушити, потім підіймається сходами до головної брами і декілька разів стукає билом у двері. Відчиняє служниця, шепоче з незадоволеною міною:

— Пані щойно лягли відпочити…

Вінґе називає служниці ім’я, котре почув від Блума, і дів­чина веде його крізь нутрощі старовинної будівлі аж до іншого виходу. Між будинками посаджені яблуні, рясно обвішані пізніми плодами, у траві стоять кошики і драбини. Служниця прямує до найвіддаленішої великої будівлі, але дорогою зупиняється і вигукує, тицяючи рукою між деревами туди, де якийсь чоловік середнього віку збирає яблука.

— До пана прийшли!

Незважаючи на холод, чоловік стоїть у самій сорочці. Він витирає із чола піт і, нахиляючись під гіллям, крокує на зустріч Вінґе. Спершу пастор видається Емілеві дивним — кремезний чоловік із сиво-чорною бородою, більше схожий на лісоруба, ніж на священника. Та перше враження швидко зникає, стає зрозуміло, що з таким лагідним виразом обличчя слова Божі звучать особливо переконливо.

— Ларс Свала, до ваших послуг.

— Еміль Вінґе, повірений поліцейського управління.

Свала якусь мить вагається і коротко киває. Між яблунями прочищена доріжка, від неї навсібіч розбігаються вужчі стежки. Чоловіки рушають довкола саду, Свала мовчки дає зрозуміти, що передає ініціативу в розмові Вінґе.

— Мені небагато відомо про вашу віру,— починає той.

— Більше, ніж вам здається. Усі ми віримо в одного Бога. Різниця тільки в тому, що ми залишаємо за собою право звертатись до нього так, як вважаємо за потрібне. Ми не погоджуємося з позицією церкви і вважаємо, що між людиною і Богом не мусить бути посередників.

— Не дивно, що церква робить усе, щоби вас позбутися.

Вінґе бачить, як у співрозмовника червоніє чоло та при­швидшується дихання.

— Звісно ж, бо під загрозою опиняється хліб насущний священнослужителів. Хіба це правильно, що єпископ пишно трапезує у своєму палаці за гроші, котрі парафіяни сплачують, начебто, за місце в раю? Невже Господь вимагає такої плати?

Свала несподівано замовкає, потім додає:

— Прошу пробачення. Як ви могли зрозуміти, це для мене болюча тема. Давайте присядемо на лаву.

— Ваша віра визнає ті самі таїнства і заповіді?

— Звичайно.

— Як на вашу думку, чи варто до людини, знайомої зі словом Божим, ставити вищі моральні вимоги, ніж для невігласа?

Свала задумано киває.

— Гріх, учинений без наміру, Господу легше проба­чити.

— А покарання за навмисне прогрішення повинне бути жорсткішим?

— Так, це логічно.

— А якщо освічений чоловік — це ви сам, а гріх, що я маю на увазі,— брехня?

— Тоді я опиняюся в пастці власної віри. Що ж, якщо ваші запитання змусять мене визнати вину, мене тішитиме принаймні те, що я звіряюся розумній людині.

— Спершу хочу пояснити одну річ. Мені відомо, що міська охорона перешкоджає вашим вечірнім проповідям, проганяючи вас геть із середмістя. Але моя справа зовсім інша. Я не маю нічого проти вашої общини, аж ніяк не засуджую вашу віру і нікому не бажаю зла, якщо, звісно, у тієї людини чисте сумління. Ви мене не знаєте, але прошу вас повірити мені на слово.

Ларс Свала довго дивиться на Вінґе, а тоді зітхає.

— Мені доводилося розмовляти із представниками влади, але ви геть не такий, як вони. Я простий чоловік, пастух своєї отари і непогано розбираюся в людях. Ви здаєтеся мені доброзичливою людиною, тож охоче виконаю ваше прохання.

Вінґе робить жест у бік дерев:

— Ви залишили плащ і капелюх під драбиною. Навіть звідси я бачу, що ви носите жалобу.

— Вовк загриз одне з ягнят.

— Ягня називалося Альбрехт?

Ларс Свала щиро дивується.

— Звідки вам відомо?

— Це ви перенесли його до церкви Святого Якуба чи хтось інший із вашої громади?

Свала кладе величезні кулаки на коліна, наче дозволяє закувати себе в кайдани.

— Це зробив я сам.

— Тоді я прошу вас розповісти усе від самого початку.

— Тієї ночі я не спав, сам не знаю, чому. Дослухався до вітру, що шаленів із кожною годиною. Я наче відчував, що станеться щось страшне. Несподівано з подвір’я донеслись невиразні звуки і, запаливши ліхтар, я вийшов і знайшов там Альбрехта, із тіла якого стримів якийсь сталевий предмет. Я спитав, хто заподіяв йому таку кривду, і тоді він приклав руку до власних грудей. Усе, що я міг тоді зробити, це благословити його і тримати його руку в останню хвилину. Наближався світанок. Я заніс тіло Альбрехта до моєї кімнати, щоби бути з ним поруч. Зрозумійте, це було непростим рішенням: я несу відповідальність за всю паству, а в нас чимало ворогів. Така подія мог­ла би завдати нам непоправної шкоди. Тому я дочекався наступної ночі й відніс тіло на цвинтар, де поклав його так, аби тамтешній священник відразу ж знайшов хлопця вранці. Краще освячена земля коло церкви, ніж вічне прокляття.

— Хлопця поранили на вашому подвір’ї?

— Судячи з усього, ні.

— Чи відомо вам, звідки він прийшов?

— Його лівий черевик був по вінця повний крові і залишав сліди. Я зміг простежити їх лише до брами. Вже починався дощ, і з кожною хвилиною слідів ставало все менше.

— А з якого боку прийшов Альбрехт?

Свала вказує у бік Стреммена. Вінґе киває.

— Якщо ваша розповідь правдива, то він прийшов не здалека. Чи не бракує у вашій пастві ще якогось ягняти?

Обличчя Свали застигає у благальному виразі.

— Це Вільгельм, кузен Альбрехта. Тільки не кажіть, що він також причетний до цієї справи!

Вінґе подумки радіє, що не належить до таких, як Свала, і не зобов’язаний завжди казати правду. Тому користає­ться своїм правом промовчати і швидко міняє тему:

— Ви поклоняєтесь іконам? Чи можу я подивитися на ваш молитовний зал?

Свала спершу не рухається, а тоді, здогадавшись, що його пощадили від виголошення жахливої правди, мимоволі схиляє голову на знак вдячності. Він підводиться і веде гостя до молитовного дому. У залі стоять лави — прості дошки поверх козлів, виставлені півколом, аби наблизити кожного віруючого до вівтаря. Над вівтарем висить розп’яття — прибитий до хреста Спаситель з терновим вінком на голові. Вінґе підходить ближче, щоби краще роздивитися у тьмяному світлі всі деталі страждань висіченої з дерева фігури, які він уже бачив у плоті.

— Розкажіть, будь ласка, про його рани.

— Їх п’ять. По одній рані від цвяхів на кожній долоні та ступні. Ну, і слід від списа центуріона Лонгина.

Вінґе проводить пальцями по правому боку грудної клітки, де невідомий майстер ретельно вирізьбив відкриту рану, завужену з боків і з краями, схожими на пелюстки щойно розкритого квіткового пуп’янка. Замріяний голос Свали пояснює:

— Закривавлена грудна клітка. Для нас вона особлива, під нею сховане святе милосердне серце, готове прийняти у себе кожного грішника і спасти його.

Вінґе щось довго обмірковує, а тоді раптом обертає­ться:

— Чи знайоме вам ім’я Тюко Сетона? Цього чоловіка легко впізнати за шрамом коло кута рота.

Свала блідне і мовчить, його починає трусити. Нарешті він вимовляє:

— То це все через нього?

— Як саме перетнулися ваші шляхи? — питає Еміль.

— Тюко