Петро Максимович Кропив'янський - В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський

Павло слухав фельдфебеля неуважно і навіть роздратовано. Не тільки тому, що таку інформацію вже мав.

Просто не терпілось лишити за плечима останню перепону на шляху до своїх.

І коли, підтягнувшись на руках, викинувся ривком з окопу і ліг на неохололий після денної спеки пісок, то відчув себе так, ніби знову народився. Десь там, у західному напрямку, в нічному мороку, лишилися рік каторжного полону, остогидлі фашистські мундири, колючий дріт — все, чим намагалися застрахати його, зігнути. Нарешті, йде до своїх…

Йде, на жаль, не сам. Ось поруч, невидимий у темряві посапує «Товстун» — зв'язковий між ним і зондер-фюрером. Клинченко вже знає про нього і наказав використати «Товстуна» втемну. Той має повернутись у повній переконаності, що несе Доллу цінні шпигунські відомості. А для цього доведеться і в Астрахані розігрувати перед череванем роль агента абверу. Присутність такого супутника псує трохи Астрову радість визволення і водночас примушує думати, як приспати пильність цього бувалого, хоч фізично і неповноцінного агента, чиє псевдо повністю відповідає його зовнішності. Саме через патологічну повноту «Товстуна» і тримають зв'язковим. Нікому на думку не спаде запідозрити в такій малоповороткій і примітній постаті розвідника.

Йти важко. Ноги по самі щиколотки тонуть у сипучих барханах. Пісок в черевиках, одязі, скрипить на зубах. А йти треба швидко, щоб до сходу сонця подолати двадцять п'ять кілометрів — від фашистських окопів до селища Яшкуль. Воно саме на півдорозі між тим місцем, де їх перекинули, і Астраханню. Там Павло в своїй формі моряка й «Товстун» у синьому комбінезоні робітника зіллються з перехожими, загубляться в їх масі.

Давно час дійти до Яшкуля. Позаду вже ті двадцять п'ять з добрим гаком, а селища не видно. Заблукали? Не може бути: весь час звірялися з компасом. Астров орієнтує по місцевості карту, вручену йому вчора вночі буквально в останню хвилину фельдфебелем, і в думках лає Дорджієва — Доллового ад'ютанта, який запевняв Павла, ніби до Яшкуля рівно два з половиною десятки кілометрів. А їх, виявляється, вдвічі більше.

— Добре, — каже Астров «Товстунові», — що ми хоч вибредемо он біля того хутора на центральну дорогу; А втім, стій! Ні, швиденько назад і ховайся за той високий бархан, а я до шосе: по ньому, бачу, йде якась військова колона. Вдвох з'являтися там небезпечно…

В селі Ємчін-Хірул Астров призначив привал. Послав «Товстуна» знайти воду. Наказав!

— Раніш як за годину не повертайся. Маю доручення про дещо розпитати населення. Одному — зручніше.

Коли зв'язковий зник десь за тинами, Павло присів під глухою стіною якогось сараю. Мучила спрага. По-думалось: «попрошу десь напитися води, от і буде привід писати про збирання розвідувальної інформації серед населення. Можливо, пузань ще й стежить за мною».

Замислився. Раптом почув цокіт копит. Ведучи на поводу коня, підійшов молодий калмик. Голосно привітався, попросив тютюнцю. Стиха обмінялись паролями.

— Кілометрів зо два звідси стоїть машина-полуторка. Це за вами. Шофер для маскування візьме й інiих пасажирів. Скажете: «Підвези, браток, а моя фляга до сніданку згодиться!»

Вершник поїхав далі. Астров з «Товстуном» пішли в своєму напрямку. Незабаром побачили вантажний автомобіль. Шофер клопотався біля колеса. Кілька пасажирів, які, видно, вже з ним домовилися, чекали поруч.

— Здається, нам пощастило, — зрадів зв'язковий і хотів уже підійти до водія з проханням.

— Не поспішай! У мене більше шансів, — кинув йому Павло. — Я все-таки людина військова.

Підказані калмиком слова справили належне враження. Шофер погодився взяти їх. Швиденько усунув «несправність».

— Щастить тобі, хлопче, — позаздрила навіть якась бабуся. — Ми чекаємо, чекаємо, а водій порпається, порпається. Тільки ти до нього — і враз усе справно.

— А може, прискорювач вплинув, — пожартувався Павло, підносячи флягу.

Посміялися, погомоніли, а годинки через півтори прибули на околицю Трусово. Тут зійшли. В обох був чудовий настрій. У Астрова — тому, що про його прибуття вже знають, навіть машину назустріч прислали. Отже, не підвів Клинченко, зробив усе, як обіцяв. «Товстун» радів Щасливій подорожі й тому, що швидко відшукали явочну квартиру.

Їх зустрів довгий, як голобля, худорлявий чолов'яга років за п'ятдесят. Сказав, що він і є Семен Фролович Карлов.

— А ми від Кривого з гавані, — пояснив Павло. — Він запевнив, що ви робите найміцніші в окрузі весла.

— На мою роботу не скаржаться, — повільно, ніби цідячи слова крізь зуби, назвав господар відзив на пароль.

Він повів гостей не до хати, а в простору прибудову, де стояв верстак і тулилися до стін нові легкі й гнучкі ясеневі весла.

— Отже, й справді майструєте? — здивувався Павло.

— Не одну сотнягу на них заробив, вас чекаючи. Сім років ніхто не заявлявся. І раптом, коли вже надії майже не було…

За обідом, як на воєнний час дуже різноманітним і ситним, Карлов, відповідаючи на поставлені Астровим запитання-пастки, розповів про себе… Колишній осавул Астраханського козачого війська. Ще в роки громадянської війни його закинула сюди денікінська контррозвідка. Виконуючи її завдання, застряв тут. Довелося ой скільки пережити: все боявся — викриють.

— Зустрів, було, — розговорився колишній осавул за третьою пляшкою, — одного, якому колись під час допиту «фотографію» зіпсував: вибив око. А другим оком він мене не впізнав. На всяк випадок, змінив я після цієї зустрічі документи. Переїхав на околицю. Грошенята були. Придбав на ім'я дружини цей будинок. Заспокоївся трохи. Думав, що моє минуле, разом із старим прізвищем, у небуття пішло. Навчився весла майструвати. А в Астрахані, де мало не кожний третій човна має, з таким ремеслом можна прожити так, щоб не тільки, як то кажуть, хліб з салом їсти, а й дещо про чорний день відкладати. Не на вічно ж, думаю, червоні тут свої порядки встановили.

А час іде, надія на якийсь поворот подій слабне. Раптом — сонечко у віконце: неждано-негадано зустрічаюсь у гавані з старим товаришем. Прибув, виявляється, з протилежного берега Каспію на торговельному кораблі під іноземним прапором. Своя людина, колись разом у денікінській розвідці служили. Хотів з його допомогою за кордон перейти. З дружиною взаємини давно зіпсовані, дітей доля не послала. Певний був, що один виберуся. Не пощастило. Мало не потрапив до рук прикордонників. А ті, ще чого доброго,