Петро Максимович Кропив'янський - В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський

І перевіряти теж більше не треба. Я взяв його прямо з табору, допитував сам майор Альбрехт. Усе в порядку. Не залякайте хлопця — попередив Микола, добре пам'ятаючи «перевірку», яку сам пройшов у Грубешові.

За своїм звичаєм зондерфюрер уже за сніданком добре набрався, бо був тепер сам собі паном, і ніхто його, принаймні в Елісті, не контролював.

Кількома обережними запитаннями й спогадами про сумісну службу гість навів Долла на потрібну тему.

— Запанів ти, Отто, але, спасибі, старих товаришів не забуваєш. Я просто-таки зворушений твоїм прийомом і дуже радий за тебе. Альбрехт зізнався мені, що недооцінював тебе. Він мало не луснув із заздрощів, коли почув що зустріли тебе тут поважні люди…»

– І таки лусне колись, чорти б його забрали! Тепер про мене знає сам фюрер. Хочеш — покажу тобі останню шифровку від адмірала, і ти зрозумієш, на який пост мене поставили.

Долл вийшов у сусідню кімнату і незабаром повернувся з шкіряною папкою.

— Читай! Тільки дивись не бовкни десь.

— Здається, я ще ніколи тебе не підводив.

— Тому й вірю…

Адмірал Канаріс наказував зондерфюреру Вербі (в шифровці стояло справжнє прізвище Долла) негайно приступити до формування кількох ескадронів з осіб, які нічим не були корисні Радянській владі, а, навпаки, весь час лишалися прихованими її ворогами. Рекомендувалося приймати на службу колишніх розкуркулених, зойсангів, кримінальних злочинців, якщо вони були засуджені не менш як на десять років. «Маленький адмірал» радив розпалювати серед калмиків релігійний фанатизм, національну ворожнечу, натякати на можливість створення самостійної калмицької держави, яка поверне феодалам усі їх права. Але, попереджав головний шпигун рейху, робити це треба обережно, приховано, з допомогою чуток, не лишаючи жодних документів.

— Скільки ти думаєш створити тих ескадронів?

— Буде їх не так багато. Але ми оголосимо їх національним калмицьким кавалерійським корпусом…

— Отже, ти станеш генералом, Отто! Сердечно поздоровляю!

— Не поспішай! До цього далеко. Корпус поки що умовний. І призначений він для внутрішніх потреб. Якщо бути вже відвертим до кінця, мені доведеться займатися не боями, не стільки навіть розвідкою, скільки контррозвідкою і каральними функціями. Проклята країна! Аж кишить силами опору! Наші хочуть взяти Сталінград, пробитися на Кавказ і далі — на кордони з Туреччиною та Іраном, щоб відрізати більшовикам усі зносини із зовнішнім світом. На цих довгих комунікаціях знаєш скільки потрібно сил для боротьби з партизанами, підпіллям, радянською розвідкою! Ніяке СД, гестапо і фельд-жандармерія не впораються. На допомогу їм і створюються зондеркоманди та каральні частини. Загонимо все населення в табори і профільтруємо, — остаточно розійшовся зондерфюрер…

— А що ти думаєш робити з новим агентом?

— Я зашлю його до Астрахані. Хай там сидить. А на допомогу йому дам зв'язкового, який курсуватиме туди-сюди. Ще одного він там собі завербує. Якщо агент справді здібний — не варто його весь час ганяти через лінію фронту. Ще десь завалиться.

— Чудова ідея, Отто. Знайти тепер порядну агентуру не так легко. Скільки я корзин вугілля в порту поперетягав, поки завербував його…

— Тебе примусили тягати вугілля? Ні, що не кажи, а він таки сучий син і нездара, цей Альбрехт. Не вміє ні оцінити людину, ні підібрати їй роботу за здібностями. Слухай, Миколо, переходь до мене ад'ютантом!

Клинченко розсміявся.

— У вас буде кавалерійський корпус, а я ж не вмію і верхи їздити. Канцелярист з мене теж нікудишній. Скажи, Отто, чому це мене всі в ад'ютанти сватають? Бізанц, ти…

— Невже думаєш, що я тебе примушу в папірцях копирсатися? Будеш моїм радником, моєю правою рукою. А кінчиться війна — зроблю з тебе зойсанга. Дам маєток, відкриєш великий кінський завод і заживеш тут під моїм крильцем, наче в раю…

— Привабливо! А як же з моєю мрією про журналістську кар'єру?

— Чорт з тобою! Не хочеш стати власником заводу — будеш тут головним видавцем: німецьку газету видаватимеш…

— Ще є час, Отто, подумаю.

Два дні гостював Клинченко в зондерфюрера. Ознайомився з його найближчим оточенням, з вербувальними пунктами, де вже почався набір у «національний калмицький корпус». Проглянув кілька особових справ завербованих. І відразу побачив бандитське обличчя нового формування. Першим, наприклад, записався якийсь С. Н. Саксуков. його анкетні дані: служба в каральних органах Денікіна, потім Врангеля, участь в найреакційніших терористських організаціях білогвардійців у Туреччині та Болгарії… Доброволець вермахту з перших днів нападу на Радянський Союз — ось той «багаж», який приніс із собою на вербувальний пункт Саксуков. Розмашистий напис «зарахувати» свідчив, що фашист біляка побачив здалека.

Другою в стопці папок лежала особова справа Дови Шармаджинова. Проти запитання: «Хто ваші батьки?» було написано чітко й жирно: «Син зойсанга». Клинченко уявив собі обличчя молодого князька, який, може, вперше у житті з таким тріумфом написав свій титул, сподіваючись, що одне вже це слово відкриє йому всі шляхи в омріяне минуле, де так добре й легко жилося багатьом династіям Шармаджинових.

Траплялися серед навербованих найрізноманітніші карні «спеціальності». І чомусь особливо багато конокрадів.

— Кавалеристів матимете, гер зондерфюрер, добірних, — не втримався від кольки Микола, показуючи Доллу кілька анкет конокрадів.

— От і добре, — відповів майбутній командир корпусу, прийнявши це за веселий жарт. — Втратить коня — здобуде нового.

Перед своїм від'їздом Клинченко під приводом останніх інструкцій і напучень побачився з Астровим. Доручив на словах передати зміст шифровки Канаріса та інших новин, почутих від зондерфюрера.

— Можете покластися на мене, як на самого себе, — сказав Павло на прощання.

ВТЕМНУ

— Отут виберетеся. І все прямо й прямо на південь, — тицьнув рукою фельдфебель у темряву. — Головне — йдіть тихо. До бойової охорони противника, щоправда, далеко, та його «секрети» залягають іноді мало не перед нашим розташуванням. А розвідники червоних до того знахабніли, що ходять по «язики» в штаби дивізій. Пильнуйте, щоб не зустрітися…

Все це для Астрова не було новиною. Ще в Елісті під час інструктажу його попередили: на деяких ділянках у цих пустельних пісках суцільної лінії фронту немає. Патрулюють місцевість з обох сторін пересувні моторизовані загони. При зустрічах між ними спалахують жорстокі сутички. Здебільшого біля колодязів: вода потрібна