Ернст Юнгер - Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер

довго перебував десь далеко від неї, вона бачила мене у дверях, і їй, як вона казала, ставало тепло на душі. Але я також відчував, як мені ставало тепло й радісно, коли вона наближалася, тимчасом як я вмирав, лежачи на дні окопа, й солдати вбивали один одного наді мною. Так було всього декілька місяців тому.175

Передпокій був світлий, ніби заряджений північним сяйвом духовної субстанції. У ванній кімнаті я наточив води у високу склянку, а час ніби розширювався. Я чув мелодію. Коли склянки, кружки або інші посудини наповнюються водою з крана, ми часто не звертаємо уваги на гармонійну звукову фігуру, яким тверде відповідає рідкому. Струмінь води діє, як смичок скрипки на струну або подих сурмача на метал. Воді вторує склянка, як вібруюча субстанція. Звук стає вищим мірою того, як підіймається рівень води. Це не випадкові звуки, а скомпоновані процеси; ми можемо виразити їх у вигляді кривих. Це вирази матерії, які проявляються там, де викладений і вібрує растр[352]. Ми краще чуємо те, що долинає з тиші, коли час розширюється. Початок не може позначатися жодним вибухом, адже тоді була темрява.

Я слухав, як моя склянка наповнювалася, так ніби підіймався сходами. Найтонші часові каденції та просторові структури пульсували разом. У такі моменти будь-що може стати музичним інструментом, і жоден не буде таким, як інший. Резонанс. Та сама мелодія звучить для нас о другій ночі інакше, ніж опівночі.

Зазвичай ми не помічаємо відмінностей, які розташовані близько до растру; сприйняття починається лише на грубозернистій структурі.

176

Я досі стою у ванній кімнаті та слухаю, як наповнюється склянка, яку тримаю в руці. Ці моменти відсутності цілком типові; вони можуть привести до нескінченої часової петлі. Петля є знаком нескінченності — варто зауважити, що йдеться про петлю, яка не зав'язується у вузол; усе це тонкощі математики.

Я чув відгомін рухомої стихії в нерухомій; обидві були прозорими — протічна вода та кварцове скло. Вухо, ніби якийсь поліп, вбирало у себе округлість склянки й підіймалося над нею мірою того, як підіймався рівень води. Аж тут воно ковзнуло досередини, у самий струмінь. Це я співав там свою власну пісню. Чи може все було інакше: не я був там, всередині матерії, а моя рука, склянка й вода проникли всередину мене, ніби в якусь магічну кімнату. Хай там як, а тут у кожному напрямку справджувався віршований рядок мого брата:

Мелодія та інструмент єдині.

При зустрічі гармонійного й співзвучного, яке нам дозволено називати велінням долі, час не має жодного значення. Але в насолоді не можна затримуватися, інакше припинилось би мистецтво.

Аж тут раптом поштовх, спотикання на східцях візій: вода потекла через вінця склянки. Я вже чув, як вона збігає в стічну трубу, з якої долинало всмоктувальне плямкання підземного царства. Там спіраллю все впадало у хаос; на мене чигала небезпека — я мусив вивільнитися. Я відскочив назад, але не в стан пробудження; сновидіння було багатошаровим. То був лише стрибок у протилежний від руху напрямок.

177

Я взяв склянку з водою, відпив; вода була смачною, вона ряхтіла, як і сама склянка у мене в руці. Так ряхтить море в ті ночі, коли ночосвітка[353] з її потомством підіймається на поверхню, а з риболовних сітей фосфорично струмує сяюча речовина. Я поглянув у дзеркало; моє відображення було дуже великим — більшим, ніж я сам.

Тихенько, так щоб не почула мати, я повернувся через передпокій. Увійшов у свою кімнату і застав себе в ліжку; я розбудив себе.

За цим настало впізнання, яке радше лякало, ніж ощасливлювало, його годі було порівняти з будь-чим іншим. Такий відблиск щастя може залишатися на давніх ідолах, чия посмішка нас приголомшує. Вона відображає подив, який виходить за межі культур і рас. Це більше, ніж щось теологічне: самі боги виявляють подив таким чином.

Я зиркнув на годинник; минуло дві чи три хвилини. Ще багато разів я прокидався в ці ночі, повертаючись після тривалої відсутності. І завжди в цьому пробудженні було невичерпне щастя, завдяки якому той, хто залишився, знову оживав, а мандрівець знову пізнавав свою батьківщину, після того як виходив за межі часу.

178

Де залишається сутність під час цих відсутностей, чию тривалість, як і їхній зміст, так важко було оцінити? І що це взагалі за «сутність» (Wesen)? Ще задовго до того, як існували філософи, космос був поділений за допомогою жменьки індоєвропейських допоміжних дієслів.

Коли ми кажемо: «Він є відсутнім», то це може означати стан, під час якого «він» є водночас і присутнім; тобто виражається радше дія, ніж стан. Присутній (an-wesend) та від-сутній (ab-wesend) є відгалуженнями сутності. Сутність має в собі певну часову силу, а буття — силу позачасову. Коли ми говоримо про якусь рослину, тварину, людину, державу як про «сутність» (Wesen), то включаємо сюди й поняття «того, що розсутнюється», «того, що розкладається» (Verwesendes).

Світло відсутнє в тіні, слово — в мовчанні, чоловік — у жінці. Проте відсутнє межує із сутністю й таким чином воно є «при-сутнім». Якщо воно відділяється від сутності, тоді загрожує катастрофа «людини, яка втратила свою тінь».

Слово «Wesen» («сутність») має прадавню спорідненість з іменем Вести, богині батьківщини. Коли господар, який був відсутній («abwesend»), знову ступив на свої землі («Anwesen»), тоді все звершилося.

179

Не лише розуміння, але й упізнання окрилило де Квінсі в написанні свого гімну опію, принаймні в такому місці, як ось це:

«У серці пітьми з фантастичних образів, що виникають у людському мозку, ти зводиш міста і храми, з якими не зрівняється