Терьє Тведт - Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт

поза всяким сумнівом, не трапилося без технологій та інвестицій від чільних американських і міжнародних компаній. Багато американських гай-тек підприємств, європейських автокомпаній, виробників вакцин та інших перемістили частину потужностей у Китай, щоб використовувати місцеву дешеву робочу силу. А втім, образ Китаю як конвеєра ґрунтується на упередженнях, а також ігнорує — як це ігнорували Геґель, Маркс і Вебер 100 років тому — інноваційні можливості Китаю та звитяги в галузі транспортування води.

Лише кількість заявок на патенти не може свідчити про інноваційні здібності, але цікаво, що тут Китай випереджують тільки США. Китай не хоче, щоб його вважали за «завод світу», і планує величезні інвестиції в такі високотехнологічні сфери, як фармацевтична промисловість, освоєння космосу, штучний інтелект і робототехніка. Держава посідає панівні позиції в низці сфер, зокрема технологічних — як і було тисячі років аж до вибуху промислової революції в Англії. Губернатор штату Нью-Йорк навесні 2020 року під час пандемії коронавірусу випалив: «Як ми опинилися в такій ситуації? Ми мусимо купляти все потрібне в Китаю». Це зумовлено тим, що західні компанії перенесли все виробництво в Китай, але це не єдина причина його технологічного лідерства.

Ідея про брак у Китаю інноваційних здібностей ґрунтується на ідеологічних, але цілком антиісторичних уявленнях про те, що сильна держава має думати по-новому. Це однобічне пояснення, як і ті, якими традиційно обґрунтовували промислову революцію. Як промислову революцію не спричинили окремі підприємці, так і сучасні технології створили не американські юнаки, як Білл Гейтс і Стів Джобс, у гаражі. Ці два міфи однаково хибні. Насправді, й це загальновідомо, великі інновації в США, включно з винайденням комп’ютерів, інтернету й мобільних телефонів, були головно державними продуктами дослідження в галузі американської оборони й освоєння космосу. Так і зі СРСР, який тривалий час мав чільні позиції в усіх сферах, пов’язаних із космосом, і так було з нацистською Німеччиною. І так було тисячі років за правління могутніх династій і державних утворень у Китаї. Окремі підприємці, певна річ, відігравали вирішальну роль у певні моменти історії — і здійснюючи наукові прориви, і впроваджуючи технологічні інновації, — однак немає жодного сенсу зводити інноваційні здібності Китаю лише до окремих осіб.

У майбутньому брак інновацій не завадить Китаю розвиватися, але важливою перепоною може стати брак дешевої робочої сили. Як і у випадку США, де економічний ріст став можливий завдяки імміграції, так і китайська економіка останніми роками зростала завдяки внутрішній міграції. Вони використали заледве не всі можливі резерви дешевої робочої сили в межах своїх кордонів. Найбільша й найшвидша хвиля міграції у світовій історії — із серця Китаю до узбережжя й до нових економічних зон — налічувала 150 мільйонів мігрантів. Цей тривалий приплив дешевої робочої сили одного дня припиниться, але наразі Китай не готовий цю проблему розв’язати. Китай також описують як країну чоловіків — згідно з офіційними даними, політика «одна сім’я — одна дитина» призвела до того, що тепер у країні на 30—38 мільйонів більше чоловіків, ніж жінок. Якщо кількість населення в США далі зростатиме, то, за прогнозами, у Китаї вона, навпаки, падатиме. Саме тому ми сьогодні чуємо тезу, що Китай спершу «постаріє перед тим, як розбагатіє»[344].

  Століття Китаю?

Багато оглядачів стверджують, мовляв, століття Китаю вже почалося, і демонструють різні сценарії, немов це лише питання часу, коли Китай посяде ту роль, що її мали останнє століття США. А втім, така перспектива ігнорує певні історичні тенденції, що вже виявляли себе в минулому Китаю.

У багатьох аналізах розвитку Китаю вчені часто наголошують, що китайське державне керівництво боїться демократії й західного лібералізму. Це цілком відповідає дійсності, але насправді керівництво компартії, ймовірно, боїться не так самої демократії, як того, що вона призведе до зростання міжрегіональних суперечностей. Не більш ніж 100 років тому династія Цін щезла з історії, коли кілька регіонів обернулися спиною до Пекіна. І економіка, і великі інфраструктурні проєкти потребують тісної та добровільної регіональної співпраці. Сучасний Китай просто не буде дієвий, якщо регіони матимуть хоч трохи ширшу автономію. Ця проблема лише загострилася в останні 100 років, коли маньчжурська династія Цін завоювала нові регіони. Один із них, провінція Сіньцзян, такий великий, що тут може поміститися Велика Британія, Франція, Німеччина, Австрія, Швейцарія, Нідерланди й Бельгія. Більшість населення тут становлять мусульмани, і уйгури виступають проти державної політики, яка призводить до «китаїзації» провінції. Цей стратегічний виклик позначається й на ініціативі «Один пояс, один шлях» — його наземна частина проходить мусульманськими районами Центральної Азії, з якими Пекін мусить мати добрі відносини, водночас обмежуючи приєднання до ісламських рухів за незалежність у Сіньцзяні.

Схоже, Китай краще контролює Тибет, однак стратегічна слабкість у згаданому регіоні досі зберігається, адже Пекін так і не може розраховувати на безвідмовну лояльність від цього регіону. А Китай повністю залежить від Тибету, політичну долю якого визначає чимраз важливіший геополітичний фактор. Річ у тім, що Тибет — це водосховище Китаю, його питання життя та смерті. Усі великі річки, які створили китайську цивілізацію, Янцзи, Хуанхе, Брахмапутра, Інд і Меконг, витікають із Гімалаїв у Тибеті. Тому з позиції Китаю просто немислимо надавати певну незалежність Лхасі. У будь-якому разі тут лишатиметься певний ризик повстання або організованого спротиву проти Пекіна, що, певна річ, становить дестабілізаційний чинник. Цією стратегічною слабкістю користувалися й користуватимуться політично й дипломатично противники Китаю, якщо прагнутимуть послабити імідж Китаю у світі й позицію режиму на внутрішньополітичній арені. Навіть окремі буддистські монахи, протестуючи проти Китаю, можуть підважити його легітимність.

Китай має також геополітичні проблеми на прилеглих територіях. Його оточують вороги або країни, які вкрай скептично ставляться до нової позиції й амбіцій китайців. Такі країни, як Індія, Японія, Південна Корея та В’єтнам, мають історично проблематичні або безпосередньо ворожі відносини з Китаєм. В Азії, де після Другої світової війни в США з’явилося більше військових і політичних союзників, Китай також має справу зі скепсисом, зокрема через суперечки щодо морських кордонів між Китаєм і В’єтнамом, Китаєм та Індією, Китаєм і Японію, Китаєм і Філіппінами. Тибет живить водою більшість Азії, тож контроль Китаю над витоками річок у Гімалаях — це найефективніша зовнішньополітична зброя Пекіна проти сусідів. Певна річ, тому, що країна, яка має владу над життєво важливими водоймами інших країн, має певну деспотичну владу й може використовувати примус. Але такий тип гідровлади непокоїть країни нижче за течіями, навіть якщо того примусу немає. Усім відомо, що Китай — якщо вважатиме за потрібне — зможе скористатися владою вище за течіями суто з технічного погляду. Тому такі географічні структури й далі створюватимуть ситуації, у яких сусіди матимуть тенденцію об’єднуватися проти Китаю.

Іншою важливою слабкістю Китаю відносно США є загальна бідність ресурсів. Наприклад, 2019 року Китай імпортував на 9,5 відсотка більше нафти, ніж 2018-го, сягнувши рекордних показників сімнадцятий рік поспіль. У 2019 році Китай імпортував 506 мільйонів тонн нафти[345], тобто вони отримували в середньому 10—15 мільйонів барелів нафти щодня, але більшість цієї сировини транспортували через вузьку Малаккську протоку, що між Індонезією, Малайзією та Сингапуром. У найвужчому місці ця протока завдовжки лише 2,7 кілометра, а контролюють її союзники США або країни, які вважають присутність США в регіоні за