Деніел Кіз - Доторк

до лікарні. Чоловіки блокували вхід, а позаду них, по той бік скляних дверей, вона бачила кількох чоловіків у білому, — лікарів та інтернів, — медсестер та кількох інших людей, що визирали із залитого світлом вестибюля.

— Краще поверніться в машину, місіс Старк, — озвався Оскар Верн, із заправки. — Добре подумайте, чи потрібні вам тут проблеми.

— Але мені потрібен мій лікар. У мене дитина народжується.

— Вибачте, місіс Старк, але тут і моя жінка також.

— І моя дочка! — гукнув Мартіно, перукар. — І я не дозволю, щоб вона чи мій онук заразилися тим радіоактивним пилом.

Карен подумала, що зараз зомліє, проте вхопилася за крило автомобіля в очікуванні нових перейм. Вона хапнула повітря й зігнулася, один із чоловіків кинувся допомогти, проте похопився. А тоді збоку її вхопив Барні, вона побачила в нього дробовика.

— Пауза вже десять хвилин, — промовив він.

— Містере Старк, навіть не думайте погрожувати нам дробовиком, — попередив один із чоловіків, і він упізнав містера Пітерсона, що жив через два будинки від них, чий собака підхопив трохи пилу з їхнього газону.

— Ні? А ви подумайте, — заговорив Барні. — Тут або ви, або вона. Мені нічого втрачати. Думаєте, мені не вистачить сміливості перестріляти вас усіх?

Натовп обурено загудів, деякі усвідомили, що він не жартує, проте Мартіно гукнув:

— Та блефує він!

— Це двоцівковий. Дріб з обох цівок розлетиться досить широко, так, що зачепить більшість із вас. І перезаряджаю я досить швидко. Вас чудово видно на фоні світла за тими скляними дверима. Попереджаю: я на межі. Якщо не заберетеся з дороги до того, як у неї знову почнуться перейми, — через кілька хвилин, — я перестану думати й просто прострелю нам вхід. Кажу вам: мені втрачати нічого. Але я вам скажу дещо інше. Ви всі боїтеся чогось, чого не існує. Так, ми обоє були заражені, але радіоактивного пилу вже немає. Вони повністю вичистили нас і наш будинок. Зараз ми страждаємо вже від наслідків радіації, але ні вам, ні вашим дружинам нічого не загрожує. Хіба що ви захочете нас зараз зупинити.

Чоловіки стояли та обмінювалися поглядами, ніби вирішували, що робити, а тоді Карен знову відчула наближення болю. Її жахала думка про те, що Барні дійсно почне стріляти. Боялася, що через спазм він може натиснути на гачок. Спробувала стриматися, та коли зрозуміла, що не зможе, намагалася ніяк це не показувати. Стиснула зуби, проковтнула стогін, старалася стояти рівно, щоб він нічого не помітив. Проте це побачив Верн і здав її.

— У неї перейми, — сказав він і відійшов.

Інші не ворухнулися.

— Будь ласка, Барні, забери мене звідси. Я можу народити і в машині. Багато жінок народжують дітей у машинах дорогою до лікарні. Може, і мені вдасться. — Та навіть промовляючи ці слова, вона знала, що надто слабка й що передчасно народжена дитина не виживе.

На мить їй здалося, що він вистрелить, але цього не сталося. Барні опустив дробовика й крикнув:

— Добре, вас я не чіпатиму! Убити вас — це зробити вам послугу! Але ви так легко не обійдетеся!

Барні махнув дробовиком і націлив його прямо їй у живіт, притиснув до нього цівку.

— Ми підемо повз вас. Хто мене хоч шарпне, той пустить у хід обидва цівки. По одній для неї та дитини, так би мовити. Якщо хочете вбити її, можете зробити це тут і зараз.

Це був відчайдушний блеф. Карен знала, що Барні на таке не піде. Проте пальця він тримав на гачку, а щоб вистрелити, багато не треба. Але ж він точно блефує.

— Уперед, — сказав він їй, підштовхуючи цівкою. — Іди дуже повільно.

— Не дайте їм пройти! — гукнув Пітерсон.

— Зупиніть їх!

— Я не можу. Якщо я його схоплю, він вистрелить, — сказав Верн.

— Та не вистрелить він.

— Він божевільний.

— Палець у мене на гачку, — сказав Барні, — хто мене штовхне, стане вбивцею. Тепер розійдіться, виродки, дайте нам пройти.

Чоловіки розступилися, Карен пройшла повз них. Якась медсестра відчинила двері, вони увійшли у вестибюль. Лікарі з інтернами, що спостерігали за дійством, відійшли, даючи їм місце. Вони підійшли до столу реєстратури, і Барні сказав медсестрі:

— Потрібна термінова допомога. Викличте лікаря Ліроя. Пауза між переймами всього десять хвилин.

Стрес останніх кількох хвилин дав про себе знати. Карен раптом відчула, як підкошуються ноги. Її підхопив один з інтернів, і жінка встигла побачити обличчя Ліроя за мить до того, як знепритомніла.

***

Він розмірковував, чи дійсно вбив би її, якби його спробували зупинити. Звісно, неможливо бути цілком упевненим у тому, на що він був здатен. Можливо, він би зрештою повернув цівку на них або, можливо, на себе чи не зробив би нічого. Та коли вони з Карен рушили до тих східців, Барні мав чіткий намір убити її, бо, якщо їм не дали б пройти, яка користь із життя взагалі? Її? Його? Того біднятка всередині неї? Відповіді він ніколи не знатиме.

Їм знайшли окрему палату, щоб не засмучувати інших жінок у пологовому залі, і Барні залишився там з Карен, дослухався до її страждань, ледве міг розгледіти її обличчя за білим курганом, що скидався на мішок із брудним одягом, тримав її напружені руки, коли вона хапалася за нього замість билець ліжка. Кожен крик, кожен спазм і вигин її тіла він переживав також, особливо в ті моменти, коли розумів, що він також причина цих страждань. На початку він хотів мати дитину набагато більше, ніж Карен.

Барні витер їй лоба рушником і спробував розслабити її. Карен боялася більше, ніж будь-коли, думала про смерть — що її, що дитини. А він мусив пообіцяти, що вона не помре.

— А тепер ти хочеш дитину? — хрипко прошепотіла вона.

— Так, — відповів він, не впевнений, бреше чи ні.

— І ти любитимеш її, хоч би якою вона була? Хоч би що з нею було не так?

— Так. Я любитиму її, піклуватимуся про вас обох. Почну лікуватися. Стану кращим. Ми разом проживемо життя.

Але перейми перервали їх. Карен так сильно вчепилася йому в руку, що він побоявся перелому. Вона схилилася вперед, викручуючись, ніби риба на гачку, а тоді відкинулася на спину, коли біль відступив. Жестом показала, щоб змочив їй губи мокрою тканиною.