Кері Блек - Секрети родини Бенет, Кері Блек

- Та відстань від дівчат, - почувся ззаду голос ще одного чоловіка з камери праворуч. 

Я зробила обриси камер у голові. Перша камера була чоловіка, який звався моїм батьком, адже в нього стіна ліворуч та позаду. Потім наша камера, а потім камера таємничого голосу. А далі?

- Дайте смолоскип, мій згорів, - мовив чоловік з правої від нас камери. 

Я без вагань стягнула зі стіни смолоскип та протягнула чоловікові. Та коли моя рука перетнула границю решітки, зустрілась з неприродно жовтими очима, що витріщились на мене та чоловік вигнув одну брову. Його тіло було смертельно жовтим та на обличчі виднілось, щось на кшталт оскалу гієни, а гострі вуха затріпотіли при піднесені світла. 

Руки мимоволі впустили смолоскип, який мав би впасти, але чоловік спритно його спіймав та без особливої реакції підпалив полумʼя у своїй камері. 

- Колись я був красунчиком, - мовив він віддаючи смолоскип. - Сама Смерть на мене заглядалась. Ох, вона мене ніжно називала Лео, а я її Сем…

Я знову зустрілась з жовтими очима та зглитнула. Красунчиком? Оце страховисько?

- Що ти чешеш, - фиркнув з сусідньої камери мій батько. - Смерть хотіла тебе зжерти, щоб не бачити потворного обличчя. 

- Помовчи хлопче, - буркнув у відповідь той. - Я живу більше двох тисяч років…

Він хотів щось договорити, але темноволосий чоловік його перебив:

- Гниєш більше двох тисячоліть, - залився реготом він. 

- Та що ти можеш знати, - видихнув демон з жовтими очима. 

- Не хочу перебивати вашу бесіду, - втрутилась поки була можливість. Всі думки про тата відмахнула, зараз час думати про себе та студенток, а не про демона. Хоча всередині кішки заскребли від думки що тато більше двадцяти пʼяти років терпить насильство. - Але може знаєте, як вибратись звідси?

Темноволосий чоловік, з маминої розповіді памʼятала, що його людське імʼя Гаррі, розсміявся так голосно, що думала стеля почне сипатись. Його посмішка не була такою ж як на фото, вона здавалось жорсткою та випромінювала агресію. 

- Думаєш я б сидів тут двадцять сім років, якби знав? - різко перестав він сміятись.

- Вони вбили наші надії на порятунок, - тихо мовив демон з гострими вухами. - А крах останніх надій для вʼязня куди страшніший ніж нескінчене очікування. 

- Як влучно, Леонардо, - з нотою награної шанованості мовив батько. - Якби ж я тільки міг хоча б на день вирватись з цієї клітки першим би ділом пустив на кишки ту сучку Хлою, стервозна дура вбила все в мені, а потім здала демонам…

Я зглитнула та зрозуміла, що правильно зробила не зізнавшись хто я. Хлоя Бенет, точніше моя мама, завжди мене вчила що правильного вибору не існує, є тільки зроблений вибір та його наслідки. Так, ось на які наслідки вона натякала. 

- Коли ти вже вгамуєшся, - помотав головою лисий, жовтокий демон. - Сам говорив, що втратив людяність та вона не мала вибору. 

- То нехай би вже вбила, - стукнув він кулаками по решітці. 

З пʼятнадцяти років я думала мій тато мертвий, але дізнавшись, що він живий я не зраділа, хотілось забути це та стерти з памʼяті. 

- Вона закохалась в вас? - Ліліана подала тихий голос та всі перемістили погляди на неї. 

- Закохалась? - чоловік провів руками по решітці та задумлено протягнув. - В нас було щось більше… прихильність… - кожне слово він виділяв паузою, наче смакуючи. - Потужні почуття були… я тонув у її голосі… а який секс в нас був, шалений…

- Досить, - голосніше ніж хотіла мовила я. Чути його слів далі не могла, занадто це делікатна тема. 

Демон зиркнув на мене та прищурився. 

- Я також хочу так закохатись, - посміхнулась йому Ліліана, що заставило його перевести погляд знову на світлу магичку. 

- Дурепа! - крикнув він, від чого студентка підскочила. - Це не історія романтичного кохання. Я мертвий після неї в середині, - він одним рухом розірвав на собі сорочку та на тілі, помірно покритим волоссям ми побачили свіжі шрами, які не встигли зажити та глибокі, старі шрами, які кожного дня отримував демон. - Мертвий душею, лиш тіло залишилось. Я б померти хотів, але не можу. Демони не дають. Тварі! Ви чуєте? Ви тварі! 

Він перемістився до решітки та голосно забарабанив по них кулаками. 

- Чому вони вас так? - до цього мовчазна Олівія подала голос. 

- За те що вирішив не віддавати свого дитя, - мовив він ніби щось буденне, а моє серце затріпотіло та здавалась я перестала дихати. - Навіть втративши людяність не зміг забути свою дитинку. Я не знаю хто він чи вона, що робить зараз чи взагалі живе та чи знає про мене. Хоча краще б воно не знало хто я…

Зі злості він стукнув по решітці. 

Такий чужий, але водночас рідний по крові чоловік. Мені хотілось обійняти, підтримати та забрати його звідси. 

Я чула його голос біля водопаду, чула в Храмі, адже там є переходи та грань дуже тонка. Він не мене кликав. Він говорив про свою відплату за те що врятував мене від демонів, за те що подарував життя. 

Одинока сльоза пустилась по моєму обличчю та я швидко змахнула її, але батько помітив та перш ніж він мовив хоть щось, різке червоне світло засліпило очі та подався звук відкривання дверей.