Анна Ліє Кейн - Відлуння тиші, Анна Ліє Кейн

Розділ 31

Я навіть не встигла розібрати свої сумки після приїзду до Шедану, а вже знову збирала речі. Сонце повільно вставало над містом Семи вітрів, освітлюючи вулички й дахи будинків, та зазирало у вікна. Яскравий промінь упав на мою руку, і я на мить завмерла, розглядаючи зап'ястя. Тепер у моєму житті буде історія про демонічного Стража, шикарний особняк із привидами та чоловіка, який творить прекрасні ілюзії.

Шкода, що мені не буде кому їх розповідати.

Раптово розізлившись на себе, смикнула рукав сорочки та продовжила складати речі. Перерахувала гроші, наклала на документи захисне заклинання, а потім задумливо глянула на ногу. Зробила обережний крок уперед. Кінцівка відгукнулася болем. Довелося відкинути думку йти без милиці.

Викорінити старі звички надто складно, тому деякі з них, мабуть, залишаться зі мною назавжди. Перед тим, як вийти з квартири, я сіла на край ліжка. В тиші оглянула невелику кімнатку, в якій встигла переночувати лише кілька разів, а потім підвелася, взяла сумки та неквапом попрямувала до виходу.

Візник, який чекав на мене біля будинку, вискочив з магмобіля, щойно я з'явилася на сходах, і допоміг донести сумки. Подякувавши йому, влаштувалася на сидінні й одразу відвернулася до вікна. Говорити не хотілося. Внутрішня тиша заглушала звуки міста, а перед очима пропливали гарні чисті вулички, різноманітні невисокі будівлі, яскраві вивіски крамничок, клумби з літніми квітами. Сонячне світло заливало Шедан, наповнюючи його фарбами.

Захотілося запам'ятати столицю Ізаріди саме такою: сонячною, квітучою та спокійною. Стало трохи шкода, що я не застану весну в місті Семи вітрів.

Вокзал був, напевно, найгаласливішою частиною міста. Великий і завжди жвавий, він зустрів мене так само байдуже, як і в минулі рази. Відпустивши візника, я повільно підійшла до віконця, де жінка у бордовій формі продавала квитки. Вона мала стомлений вигляд вже з ранку, змушуючи гадати: чи працювала вона в нічну зміну, чи завжди виглядає незадоволеною.

- Назвіть ваші дані, - наказала вона, вносячи інформацію до магічного листа. Я слухняно назвала ім'я та прізвище, а вже за кілька хвилин тримала в руці квиток в один кінець.

Новий квиток, який відкривав переді мною чергові двері в наступний етап життя, виглядав як жовтуватий прямокутник із чорними стандартними написами на ізарському, а внизу блищала магічна печатка. Такий складно підробити, а за шахрайство в Ізаріді суворо карають.

Поїзд мав прибути на колію за пів години, тому я відійшла до місць очікування, поставила сумки на підлогу, а сама сіла на лаву. Підняла голову до неба і дозволила собі полинути у спогади.

Мій колишній чоловік дуже хотів дітей. Він вважав, що має продовжити рід. Для нього сім'я без дітей була чимось неповноцінним, неправильним, безглуздим. А моя особливість зробила мене непридатною до створення нормальної сім'ї. Я розуміла, що чоловік заслуговує на щастя. Такого, про яке він мріяв. І він не винен у тому, що я виявилася нездатною народити йому дитину. Я розуміла його… але десь глибоко в душі було надто гірко і боляче від того, що він не зміг зрозуміти мене та швидко знайшов заміну. Адже я не була винна в тому, що такою народилася.

І після розлучення я вирішила, що не стану більше випробовувати долю. Нема чого псувати життя іншій людині чи демону. Через мою неповноцінність мені доведеться провести залишок життя на самоті.

Напевно, заведу собі якесь звірятко. Знайду роботу, де зможу відчути себе хоч трохи потрібною, і забудусь у книгах, які завжди допомагали уникнути реальності.

Коли біля лави, на якій я сиділа, зупинився чоловік, я навіть не звернула на нього уваги, занурена в думки про маленький будиночок десь на околиці провінційного містечка, маленький садок і домашню бібліотеку.

- Дозвольте сісти?

Відчужено кивнувши, повільно підвела голову і здивовано завмерла.

- Містере ат Руа? - розгублено перепитала, дивлячись на Загіра. Демон посміхався, тримаючи в руках акуратний букет кущових троянд. Чоловік справді опустився поруч, не турбуючись за збереження свого дорогого світлого костюма, і простягнув мені квіти. Ошелешено прийняла їх, розглядаючи маленькі рожеві бутони в обрамленні смарагдових листів, а потім знову обернулася до ректора:

- Дякую, але що ви тут робите?

Чоловік дивився на мене невідривно, ніби в моїх очах було щось особливе. Його губи зігнулися в легкій посмішці, коли він відповів:

- Я не можу дати вам поїхати, Гвенето.

- Ви не розумієте, - я засмучено прикрила очі та відвернулася, проклинаючи впертого демона. І навіщо він прийшов? Мене цілу ніч мучили думки про нього, а тепер він з'явився особисто.

- Гвенето, - Загір не дав мені продовжити. Він легко торкнувся моєї руки, змусивши здригнутися і повернутись до нього. Знову дивлячись мені в очі він викрив мене: - Ви ж їдете через мою пропозицію?

- З чого ви взяли? - похмуро перепитую, відчуваючи, як у грудях зрадливо занило.

- Вибачте, Гвенето, мені довелося піти на хитрість. Але я зробив це лише через бажання вас захистити.

Після цієї фрази Загір зробив коротку паузу, а я насторожено насупилась, не розуміючи про що він каже. На щастя, демон розшифрував свої слова:

- Я віддав вам Стража, а через нього демон-творець може відчувати емоції того, на кому знаходиться хранитель.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍