Олександра Малінкова - Під одним дахом з Рудою, Олександра Малінкова

ГЛАВА 47

      Віка.

      Сховала своє руде волосся під каптур чорного світшоту, який люб'язно запропонував Юліан і після пар ми втрьох вислизнули з учбового закладу. 

     По дорозі невдало зіткнулися з Леоном. Той аж рота відкрив, коли мене побачив, та Шимон, яка одразу повисла на його шиї з поцілунками, завадила схопити мене за руку. Бувай, любчику! Не з твоєю вдачею! 

     День видався погожим, тож вирішили трішки пройтися. Та ще й з Сабіною зустрітися в парку біля академії. 

- Лише мені здається, що між цією парочкою щось накльовується? - Прошепотів Юліан мені на вушко. 

- Думаєш? - Тихо запитала.

- Маю таку чуєчку! - Він посміхнувся. - От зараз і дізнаєшся. А потім мені розкажеш. Бо я до вечора вмру від цікавості!

- Як зараз? - Мої брови поповзли догори. 

- Януш, ходімо зі мною! Дівчат пригостим морозивом! 

- Сабі, будеш? - Поцікавився Януш.

     Так ніжно і водночас незвично чути скорочене ім'я подруги. Буркотун Януш поряд з дівчиною перетворювався на такого собі ласкавого миляху. І не скажеш по ньому, що ще ранком добряче нагримав на Шимон, поставивши ту зазнобу намісце. 

- Буде-буде! - Закивав головою Юліан, як та собачка на приладовій панелі. - І Вікі буде! - Штовхнув мене легенько плечем, щоб я видала з себе бодай хоч якийсь ствердний звук.

- Угу! - Буркнула. От же ж хитрун.

     Хлопці лишили нас удвох сидіти на лавці. Підставили личка теплим променям. Можливо вже одним з останніх, скоро небо затягнуть важкі хмари і почнуться дощі, як дуже часто буває восени. 

- Що там сьогодні? - Запитала сусідка. - Та бридка парочка не виносила мозок?

- Ти за Леона і Барбі?

- Так! - Сабіна кивнула.

- Та як завжди! Намагаюся не звертати увагу.

- Доречі! Хлопці з мого курсу просили твій номер телефончику! - Хихикнула дівчина.

- А ти що? - Я аж рота від здивування відкрила.

- Прикинулася дурненькою! - Засміялась Сабіна. 

- Дякую! - Протягнула й легенько доторкнулася до її руки.

- То з Янушем вийшло все так, як ти хотіла? - Запитала наче ненароком.

- Маю надію, що так! - Відповіла замріяно піднявши очі до неба. - Принаймні він часто телефонує. Ми багато розмовляємо.

      То ось з ким він так часто базікає по стільниковому телефону, щезає на кожній перерві. 

      Мій погляд ковзнув далі, туди де закінчується межа парку і починається проїжджа частина. Сама не знаю чому. Якось інстинктивно. Наче щось таке відчула. І серце одразу затріпотіло мов навіжене. До болю знайомий чорний байк і чоловіча постать у чорному шоломі. Це гра мого мозку, у якого від смутку почав їхати дах? Я ж не можу помилятися? Чи можу? Водій підхопився. І хоч він зараз у шоломі, впевнена, що зараз не зводить своїх очей з мене. 

- Вікі? З тобою все добре? - Поцікавилася Сабіна. Та я навіть не знаю що їй відповісти, бо знаходжуся наче уві сні, не відводячи погляду від гонщика.

      Він зробив два кроки у нашому напрямку й застив. 

- Ось! Полуничне найсмачніше! - Видав Юліан, протягуючи нам по ріжку морозива й плюхнувся біля мене. - Ти як привида побачила! Бліда наче смерть! 

    Водій, за яким я не моргаючи спостерігала позадкував. Стрибнув на свій байк, ще на мить продовжилися наші переглядини і він зірвавшись з місця поїхав геть.

- Ей! - Забили на сполох друзі. - З тобою все гаразд?

- М-м.- Нарешті промовила я й поглянула на них. 

     Невже то справді був Богдан? Але що він робить у Варшаві? Як знайшов мене? А може все ж таки це лише плід моєї фантазії. Схожий хлопець. Адже навіть обличчя його не бачила. То як можна бути певною, що то був і справді він? 

 

      Богдан.

     Вона зовсім не змінилася. Руде волосся як і раніше обрамляє личко. Серце забилося до щему, до болю стискаючись у грудях. Не можу впоратися з бажанням наблизитися до неї. Поглянути зблизька в її бездонні зелені очі. Доторкнутися. А якщо вона мене помітить? Вже помітила! Не відводить погляду. Застигла, наче казкова красуня. Піднімаюся, ноги самі несуть до неї, як би не опиралася свідомість, що б там не нашіптував мозок і не підказував здоровий глузд.  Що скажу, коли підійду? Якщо не захоче слухати? Ще й дівчина якась поряд! 

     Звідки взялися ті хлопці? Вона не сама. Наївний. Справді думав, що такі дівчата лишаються довго самотніми?! Вона у колі нових друзів. Мабуть щаслива. Викреслила все минуле життя й намалювала свій новий світ, де тобі друже, немає місця. Змирися! Цілий вік тобі спокутувати гріх, за свою нещирість, за невміння відкриватися.

    Щож. Лише хотів переконатися, що з Рудою все добре. Місія виконана. Та чи заспокоївся коли побачив її? Напевно що ні! Лише зрозумів, що буду любити її вічність. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно