Сафо Мелі - Розбивши її життя (частина 1), Сафо Мелі

Глава 27

Щоденник Касі

30 жовтня

Колись мій тато вчив мене, що треба вірити в краще, але завжди бути готовим до найгіршого. Я виявилася не готовою. Мені б отрути якоїсь, щоб померти і нічого не відчувати. Я писати більше нічого не хочу, але просто не можу більше тримати все в собі.

Вчора він пішов додому прийняти душ і перевдітися. А я вийшла на кухню і тут почула дзвінок у двері. Спочатку подумала, що він повернувся, зраділа, але минуло замало часу, не встиг би. Серце шалено забилося в передчутті чогось поганого. Тремтячими пальцями повернула ключ і відчинила двері. На порозі стояв Вова, злий з лютим поглядом і стиснутими в кулаки руками. Схопив мене за плечі і почав трясти.

– Він був тут? Відповідай, Ася!

Я злякалася жахливо, кілька разів голосно спробувала закричати, але дихання перехопило.

– Хто? – дивлюся на нього широко розплющеними очима і не можу зрозуміти, що йому потрібно! Чого він мене трясе?

– Олексій, твою мать! Був тут? – Вова репетує на мене, а я ні чорта не розумію і від переляку по щоках покотилися сльози. Знайшла сили і кивнула. – Я вб'ю його на хер! Вб'ю, чуєш?! Де він? Де, питаю?!

Я стиснулася. І тут до нього дійшло, що я в дикому страху і нічого не розумію. Відпустив мої плечі і завмер, дивлячись на мене, мабуть, чекаючи відповіді. Як тільки він прибрав руки і відступив назад, я трохи заспокоїлася.

– Господи, Вово, що трапилося?! Поясни хоч щось!

– А він тобі нічого не сказав?

– Про що, Вов? Та поясни вже щось! – тепер уже страх відступив, мене охопила злість та роздратування. Тепер кричала на нього я.

– Він позавчора Олену засватав. Вона на дитину чекає.

– Хто засватав? Яку дитину?

Все було очевидним, але мій мозок відмовлявся розуміти озвучене. Я спробувала намацати опору за спиною і мало не впала. Пазл зі слів Вови складався в моїй голові, немов у сповільненому кіно, і при цьому я відчувала, як мене пронизують голки в усьому тілі. Наче в мене без наркозу забивають цвяхи.
Мої ноги стали ватяними, у грудях ніби щось розбилося вщент, різало душу уламками, а вся життєва енергія вийшла з тіла.

– Ні… Це якась помилка! – я не хотіла вірити, хоч відчувала, що він каже правду. – Помилка, Вов! Він не міг так зі мною!

Я схопила куртку з вішалки і почала натягувати черевики. Сльози застилали очі і все пливло.

– Скажи мені його адресу, будь ласка. Я піду і спитаю його. Нехай мені скаже в обличчя. Вова… – мій голос зрадливо зірвався на хрипкий шепіт. – Будь ласка! Прошу тебе!

– Дура ти Аська! Ти не могла в когось іншого закохатися?! Він же бабій, він і мізинця твого не вартий! Як ти так підставилася?

Вова мене шкодував, а мені було настільки мерзотно від усього, що я дізналася, що все тіло викручує навиворіт. Я стояла і, як риба, хапала повітря ротом. Все тіло почало трясти. Хотіла попросити ще раз розповісти мені адресу, але не могла вимовити й звуку. Вова бачив, як мені погано і продовжував голосити. Розтис кулаки:

– Добре, Ась… – він називає мені вулицю та номер будинку, – а потім я особисто вб'ю його, чуєш, Ася! Вб'ю за те, що він зробив!

Останні слова я чула звідкись ззаду. Як тільки почула адресу, немов собака, яку спустили з ціпка і дали команду, я вискочив надвір і побігла до його будинку. Все ще безглуздо сподіваючись, що це якась помилка, я наказала собі заспокоїтись. Спершу я вислухаю його, а потім дам волю емоціям. Бігла і думала: «Ні, Асю, не міг він! Він клявся, що ти в нього одна, що ні з ким більше! І просив довіряти… вірити», а отрута зради вже розтікалася по моєму тілу, завдаючи нестерпного болю… «Я віддала йому всю себе! Ось так, видер з коренем все і розтоптав, убив… убив усе до останньої клітини».

Я не встигла добігти навіть до його вулиці, коли побачила, що він іде мені назустріч. Я пам'ятаю все, наче в тумані. Він підходить, довкола ходять якісь люди, він злякано озирається на них, потім на мене.

А я вже все зрозуміла… Мені навіть не треба було дивитися йому у вічі, щоб зрозуміти. Сили покинули мене, я вмить омертвіла, зникли всі емоції. Стою перед ним, спокійно та тихо, дивлюся вниз. Усередині лише порожнеча.

– Кась, ти чого вийшла? – він посміхається. Напевно, ще не зрозумів, що я вже все знаю. Як йому добре зараз. Він ще не усвідомлює, що Кася померла ось щойно, секунду тому, впиваючись пазурами у власні кровоточиві рани, роздираючи їх ще більше. Але навіщо? Навіщо їй жити? Її знищили, зрадили, отруїли. Заживо спалили… Задушили. І хто?! Той, кого найбільше на світі кохала! За що так? За що?!

Мабуть, він щось відчув і заговорив:

– Слухай, малий, маю до тебе розмову.

Здригнулася від того, як він мене назвав. Я вже не "малий" і не "Кася". Їх більше нема. Але киваю йому на знак згоди. Тому що сперло груди, я вдихнути не можу, не те що відповісти. А він стискає моє серце в своєму кулаку все сильніше, щоб луснуло і стікло кров'ю. І вимовляє:

– Кась, нам розлучитися треба. Ми надто різні з тобою, і я не можу змінитись. Тобі вчитися треба зараз, стати людиною, а мені працювати. Давай вважатимемо, що так склалися обставини, і ми обрали не найкращий час. Так буде найкраще для нас.

В очах темніє. Це він зраду чи свою дитину зараз так назвав? "Обставини"?

Але я киваю на автоматі, не зводячи очей…

– Ну чи характерами не зійшлися…

Боже, що він верзе?! Це після трьох годин, проведених зі мною в ліжку щойно? Боже, нехай він заткнеться, будь ласка! Нехай просто зникне!

– Загалом, давай на цьому крапку поставимо.

Гидко… У нього навіть сміливості не вистачило зізнатися мені у всьому. Боягуз. Ненавиджу!

Більше сил стояти та кивати у мене не залишилося. Все моє тіло ламало, викручувало і колотило, але я з останніх сил стримувалася, щоб не виявити жодних емоцій. Але більше не можу. Не хочу.

Боляче! Як же зараз боляче!

Отруйний біль пронизав мої груди, розтікся по всьому тілі і проник в кожну клітинку. Я почала задихатися, ніби мене з усієї дурі вдарили кулаком під дих. Відступила крок назад, другий, третій… я повернулась і прискорилась. Під ногами пролітали крихти асфальту, розпливаючись у суцільну мокру сіру пляму: «Сховатись, втекти, зникнути… Швидше, Ася!».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍