Джефф Вандермеєр - Засвідчення

шаф. Ліжко присусідилося до комодів. Приблизно сім пар взуття — від туфель на підборах до кросівок — були поскидані, як уламки кораблетрощі, нагорі ліжка. Простирадла постелені, але недбало. У далекому кінці кімнати, в промені ліхтарика, безумно сяйнуло дзеркало з-за дверей ванної кімнати.

Він вийняв «дідуся», зняв запобіжник, спрямовуючи пістолет туди, де метався промінь ліхтарика. Від комодів то над ліжком, то на стіні, до якої раніше було притулене ліжко, завішене щільною пурпуровою шторою. Обережно відсунувши завіси, він відкрив світлу надто знайомі слова внизу високого горизонтального вікна, яке впускало скупе світло.

Де лежить гнітючий плід, узятий з руки грішника, я плодитиму сім’я мерців.

Виписано товстим темним маркером, той самий мур із текстом, з тією самою мапою поряд, яку він малював у себе в кабінеті. Начебто коли він її позбувся, вона оприявнилася в директорській спальні. Ірраціональне видовище. Ірраціональна думка. Зараз-таки сотня Керманичів майнула до кімнати і назад у машину в ста кишенькових усесвітах.

Але це було тут тривалий час. Так мало статися. Недбалість людей Ґрейс, які не видалили цього. Разюча недбалість.

Він повернувся до ванної кімнати.

— Якщо тут хтось є, виходь, — сказав він. — У мене пістолет.

Тепер серце в нього так швидко калатало, а рука так сильно стиснулася, що він не думав, ніби можна звідти щось вихопити.

Але ніхто не вийшов.

Там нікого не було, як він переконався, примушуючи себе повільніше дихати. Примушуючи себе перевіряти кожний куточок, навіть маленьку комірчинку, що здавалася все глибшою і глухішою, мов печера, чим далі він просувався. У ванній він знайшов звичайні речі: шампунь, мило, рецепт ліків од надмірного кров’яного тиску, кілька журналів. Каштанова фарба для волосся, гребінець із кількома застряглими сивими волосинами. Отже, директорка стала відчувати, що сягає середнього віку. Гребінець сяйнув, щойно його вихопив промінь ліхтарика, начебто прагнучи спілкуватися, неначе списані квитанції й видерті сторінки журналів і щоденників, які розповідали Керманичу неприкриті факти з життя директорки, більше знані йому, ніж його ж.

Він повернувся до спальні та знову погрався променем ліхтарика на стіні. Ні, це не та сама картинка. Слова ті ж самі, точно такі самі. Але немає позначок зросту. І мапа — вона теж відрізнялася. Ця версія зображала острів і зруйнований там маяк, як і топографічну аномалію та маяк на узбережжі. Ця версія зображала і Південний Округ. Було намальовано лінію між зруйнованим і діючим маяками, а також топографічною аномалією. Ця лінія тяглася до Південного Округу. Усе це дуже нагадувало форпости на межі, ніби на стародавніх картах імперій.

Керманич одсахнувся, а потім попрямував коридором до вітальні, відчуваючи мороз по шкірі, відчуваючи відчуження. Він не міг уявити сценарій, де Центр бачив би ці слова, цю мапу, і не видалив їх.

Це означало, що їх створили після того, як обшукали будинок. Це означало… це, імовірно, означало…

Він не дозволяв собі цієї думки. Натомість попрямував до парадних дверей, щоб раптом відчути підозру.

Ручка легко повернулась у нього в долоні. Не замкнено.

Це нічого не означало.

Та все ж таки його головна думка, його єдина реальна думка, полягала в тому, щоб покинути цей будинок. Але все ж таки в нього вистачило тверезого глузду замкнути вхідні двері та повернутися до задвіркових.

Штовхнув засклені стулчасті двері, геть на дощ.

Кроком, бігом — назад до машини.

Аж як припаркувався чимдалі звідси, на головній вулиці Блікерсвіля, лише тоді він зателефонував матері, розповів їй про свої знахідки і попросив дати наказ для розслідування. Якби він це зробив на місці, його б надовго затримали. Під час розмови Керманич намагався переконати себе, навіюючи кращі тлумачення, майже як робила його мати.

— Не біжи поперед паротяга, Джоне, і не кажи Ґрейс, а то вона надто бурхливо відреагує, — що було правильно. Це на мурі міг намалювати будь-хто — наразі Вітбі головний підозрюваний, а інший — колишня директорка. Відштовхуючись від полегшення, пов’язаного з цим. Тривожне видіння директорки, яка блукає мікрорайонами і парками, усією місцевістю, лісами. Знову навідується до старих улюблених пристановищ.

— Але, Джоне, є щось, що мені треба тобі розповісти.

— Тоді скажи.

Можливо, вона викрила Лоурі як Голос, аби приховати щось інше?

— Ти знаєш місця, де ми підібрали антрополога і топографа?

— Передній ганок, чорний хід поліклініки.

— Ми помітили деякі… невідповідності щодо цих місць. Свідчення відрізняються.

— Як? Як це відрізняються?

— Ми досі сортуємо й перелопачуємо ці дані, але зробили карантин на цих територіях, хоча це важко.

— Але не на порожній стоянці? Там, де була біологиня?

— Ні.

22. ГАМБІТ

Пізній ранок. Спроба Керманича відновити… контроль. Стара знайома кімната інструктажу, чиї вади він перестав помічати, очікуючи на дзвінок від матері зі звітом про директорський будинок, але ж Керманичеві зателефонують не просто зараз, а за кілька годин.

Він сказав Ґрейс, що готується допитати біологиню, хоче бачити її тут, у кімнаті, просто зараз. За кілька хвилин прийшла Ґрейс, одягнена в яскраво-жовту сукню з квітчастими візерунками, з чорним поясом на талії — наче найкращий недільний убір, — не визираючи до дверей, не виглядаючи, ніби потерпаючи, що ось зараз він пошпурить у неї гранату. У нього одразу виникла підозра.

— Де біологиня? — запитала Ґрейс якимось конспіративним тоном. Керманич сидів сам-один.

Він підштовхнув ногою стільця як своєрідну форму відповіді, удаючи, ніби зайнятий, переглядає якісь нотатки.

— Пробачте, — мовив Керманич. — Ви просто прогавили біологиню. А вона розповіла прецікаві речі. Чи хочете знати, що вона сказала, наприклад, про вас?

Певною мірою Керманич очікував, що Ґрейс розпізнає в цьому питанні пастку, підведеться та спробує піти, а він умовлятиме її залишитися. Але вона так і лишилася сидіти, оцінювально дивлячись на нього.

— Перш ніж я скажу, ви маєте знати, що всі записувальні прилади вимкнено. Це просто розмова між нами.

Ґрейс склала на грудях руки.

— Про мене, це чудово. Продовжуйте.

Керманич почувся якось не так. Він очікував, що вона піде перевіряти, аби переконатися, чи він не збрехав. Можливо, вона все перевірила ще до того, як зайти до кімнати? Дідусь Джек радив: для такої роботи неодмінно потрібен «ще один хлопець, завжди». Ну, а у нього не було ні ще одного хлопця, ні ще однієї дівки. Він кинувся сторч головою.

— Дозвольте мені зразу й перейти до суті справи. До початку останньої одинадцятої експедиції директорка таємно перетнула межу, самовільно. Чи знали ви про це заздалегідь? Чи надавали ви їй матеріальну допомогу? Чи здійснювали ви командно-контрольне ухвалення рішень? Чи справді ви були причетні до того,