Діана Вінн Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

Потім він узяв другу чашку з рук Йоланти (чи Берили) і присьорбував її повільно, маленькими ковточками, із напівзаплющеними очима. 

— Моя щонайпалкіша вдячність, Крістофере, — сказав він. — Сподіваюсь, біль уже минув. 

— Так, дякую, — сказав Крістофер і собі беручи чашку чаю, яку подала йому Еріка. 

Ґабріель глянув туди, де Такрой усе ще пригортав до себе Панну Розалі. 

— Виглядає на те, що Мордекай має дякувати вам навіть більше за мене. 

— Не дайте запроторити його до в’язниці, — сказав Крістофер. 

І ще треба було попросити за хлопчика-служку, відсторонено подумав він. 

— Зроблю все, що зможу, — пообіцяв Ґабріель. — Тепер я знаю супутні обставини. Цей жахливий Драйт мусить за все відповісти — хоча я можу бути правий, припустивши, що Мордекай продовжував працювати з вами на вашого не менш жахливого дядька, адже знав, що будь-який інший духовний мандрівець, якого обрав би ваш дядько, скоро перетворив би вас на затятого злочинця. Ви згодні? 

— Що ж, — сказав Крістофер, намагаючись бути чесним. — Гадаю, до певної міри це було через наше спільне захоплення крикетом. 

— Справді? — ввічливо перепитав Ґабріель. Він повернувся до Богині. Вона знайшла Праудфут і ніжно тримала її обома руками. Ґабріель перевів погляд із котеняти на босі ноги Богині. 

— Юна панно, — сказав він. — Ви ж панна, чи не так? Благаю, покажіть мені підошву вашої лівої стопи. 

Трохи з викликом, Богиня обернулася і підняла ногу. Ґабріель подивився на лілово-голубу відмітину. Глянув на Крістофера. 

—  Так, я дійсно Жива Ашет, — сказала Богиня. — Але не треба так дивитися на Крістофера! Я прийшла сюди з власної волі. І зробила це цілком вправно. 

Ґабріелеві очі звузилися. 

— Використавши Богиню Ашет як своє друге життя, — Ґабріель поставив порожню чашку і взяв іншу, яку подав йому Флавіан. — Моя люба дівчинко, — сказав він, відсьорбуючи. — Що за дурницю ви скоїли! Ви, очевидно, могутня чародійка сама по собі. У вас не було потреби використовувати Ашет. Ви просто продовжили ваш зв’язок із нею. Рука Ашет переслідуватиме вас усе життя. 

— Але я думала, що магія, яку я можу творити, походить від Ашет! — заперечила Богиня. 

— О ні, — сказав Ґабріель. — Ашет має силу, але вона ніколи не ділиться нею. Сила, яку ви маєте — лише ваша. 

У Богині відвисла щелепа. І вигляд мала такий, ніби от‑от заплаче. 

Флавіан сказав вибачливо: 

— Ґабріелю, боюся, Рука Ашет вже оточила нас… 

Тут почулося несамовите ХРЯСЬ згори, й Верша на Омарів упала вниз. 

Усі кинулися до сходів, окрім Ґабріеля. Він повільно поставив свою чашку, явно міркуючи, що сталося. Крістофер метнувся до сходів і для швидкості зробив те, що завжди пристрасно бажав — з’їхав донизу по рожевій мармуровій гірці билець. Богиня й собі з’їхала. Коли вони звалилися внизу, Ґабріель вже був там, стояв біля чорної мотузки і дивився на своє мляве прозоре життя. Але ніхто більше його не помічав. Дядько Ральф пройшов крізь пентакль у повному обладунку і з булавою. Крістофер думав, що він так може. Якби він приніс якісь протикотові закляття, то й це не подіяло б на Храмового кота. Верша на Омарів звалилася рівнісінько на пентакль, ув’язнивши Трогмортена з Дядьком Ральфом, і Трогмортен зробив усе від нього залежне, щоб Дядька Ральфа дістати. 

Крізь завитки диму від драконячої крові було видно, як Дядько Ральф повільно тупцює колами всередині клітки, трощачи котячі блюдця металевими ногами й люто замахуючись на Трогмортена булавою. Трогмортен рухався швидше, ніж Дядько Ральф чи його булава, і стрибав по стінках Верші на Омарів, але не міг дістати Дядька Ральфа крізь обладунок. Все, що він міг зробити, — скреготіти кігтями по металу. Це була безвихідь. 

Крістофер озирнувся і побачив поруч Ґабріеля. На обличчі Ґабріеля була не бачена досі широченна шкодна посмішка… «Ні, бачена, — подумав Крістофер, — Так само посміхався Ґабріель, коли ми левітували того чоловіка з Одинадцятого». 

— Дамо котику можливість? — сказав Ґабріель. — На хвилиночку. 

Крістофер кивнув. 

Обладунок Дядька Ральфа зник, і він лишився у твідовому лисячому костюмі. Трогмортен миттю перетворився на семилапу, триголову, кігтелезу, летючу і шиплячу лють. За секунду він кілька разів пробігся по Дядьку Ральфу вздовж, і впоперек, і з усіх боків. Пролилося стільки крові, що за якихось п’ятнадцять секунд Крістоферові стало шкода Дядька Ральфа. А вже за тридцять секунд він був щасливий, коли Трогмортен зник із ричанням і здриганням. 

Трогмортен, брикаючись і борсаючись, з’явився в руках Богині. 

— Ні, Трогмортене, — сказала вона. — Я вже казала тобі раніше, щоб ти не цілив людям в очі. Це недобре. 

— Добре чи ні, — із жалем сказав Ґабріель, — але я отримав задоволення. 

Він робив те, що сотав на лікоть невидиму охайну пряжу. 

— Сімонсоне, — покликав він. — Сімонсоне, ви відповідаєте за клітку? Я відібрав у нього магію, поки він відволікся. Тепер можете забрати клітку й зачинити його до часу, поки прибуде поліція. 

Це спричинило наступну безвихідь. Трогмортен стрибонув у простір під кліткою, щойно вона почала підійматися. Дядько Ральф верескнув. Зрештою, один із конюхів мусив полізти нагору і відчепити клітку від ланцюга люстри. Потім клітку штовхали по підлозі, поки Дядько Ральф накульгував усередині, а Трогмортен гасав довкола клітки, видаючи низькі рикаючі звуки. 

Щойно клітку зсунули з пентакля, із заплямованої кров’ю підлоги піднялася срібна колона. Вона нагадувала людину, але для людини була неможливо високою, сантиметрів на тридцять вищою за Ґабріеля. Вона підносилася вище і вище, жінка, огорнута сріблом, в срібній масці й зі срібним списом. Богиня застогнала від жаху і спробувала сховатися за Крістофера. 

— Срібло, — попередив він її. — Я не дам ради супроти срібла. 

Його зуби клацнули. Вперше він усвідомив, яким беззахисним і вразливим почуваєшся, маючи одне-єдине життя. Богиня метнулася за спину Ґабріеля і вчепилася в його чорний сюртук. 

— Це Ашет! Врятуйте мене! 

— Пані, — ввічливо звернувся Ґабріель до примари. — Чим ми завдячуємо честі цих відвідин? 

Примара уважно подивилася крізь прорізи маски, спершу на Ґабріеля і Богиню, яка скоцюрбилася за його спиною, потім на Крістофера, потім на Вершу на Омарів і загальний безлад у холі. 

— Я сподівалася побачити тут поважніший дім, — сказала вона. Голос був глибокий і ніжний. Вона зсунула маску на голову, відкривши строге вузьке старе обличчя. Це було таке обличчя, яке одразу змусило Крістофера відчути себе дурнем, бо він був вбраний у тигрячий килимок і сережки. 

— Матінка Праудфут! — вигукнула Богиня. 

— Я намагалася пройти крізь цей пентакль щойно тебе вислідила, дитинко, — роздратовано сказала Матінка Праудфут. — Добре було б, якби ти поговорила зі мною, перш ніж отак тікати. Ти ж знала напевне, що я би пом’якшила для тебе правила, якби могла, — вона владно повернулася до Ґабріеля. — Ви здаєтеся достатньо поважним. Це ж ви чародій із Дванадцятого А, де Вітт, чи не так? 

— До ваших послуг, пані, — сказав Ґабріель. — Прошу вибачити нам нинішній розгардіяш. Були певні халепи. Ми зазвичай дуже поважний колектив. 

— Я так і думала, — сказала Матінка Праудфут. — Чи зможете ви подбати про цю Дочку Ашет для мене? Якби ви могли, мені б це неабияк придалося, оскільки я маю відзвітувати про її смерть. 

— Яким чином — подбати? — насторожено спитав Ґабріель. 

— Наглянути, щоб вона отримала освіту в добрій школі і так далі — гадаю,